«Як у тунель дзеркальний» (Світлана Короненко і Михайло Слабошпицький)

На свій 75-й липень Михайло Слабошпицький запросив надто багато гостей. Вони помістилися не за ювілейними столами, а в чотиритомнику його спогадів. У них із ним тепер свій небесний Будинок творчості або підвальчик «Еней».
Ніби відганяючи момент, коли в домі завішують люстра, щоб новопреставленій душі не заманулося прийти роздивитися своє відображення, Михайло Слабошпицький назвав мемуарні томи з перегуком одного образу: «Протирання дзеркала» (2017), «Тіні в дзеркалі» (2018), «З пам’яті дзеркала» (2019), «З присмеркового дзеркала» (2020).
П’яту книжку йому побачити не судилося. Упорядковує її дружина – поетеса і журналістка Світлана Короненко, яка після смерті Михайла Федотовича підхопила його роботу у видавництві «Ярославів вал». Я примудрилася спілкуватися із Слабошпицьким тільки дистанційно – як читачка його текстів. Тож у моїх нотатках буде більше Світлани, її афористичних рядків із книжки «Містерії». Щастя, коли у чоловіковому видавництві виходять такі ошатні книжки віршів, як у Світлани. «Вірші не коні, щоб бути красивими», – колись повчала початківців літконсультант при Кабінеті молодого автора у Харкові. Книжки теж не коні, але люблю, коли їхні обкладинки перегукуються і нагадують про спільність не просто видавничої серії, а психологічну й естетичну близькість авторів. Книжки цього подружжя пригортаються-обіймаються на полицях бібліотек і книгарень. І в тому є своя містерія літератури і короткого людського життя.

Засіли в голові слова поета і радіожурналіста Миколи Шатилова, який у 90-х навідався до Харкова із Праги у ролі власкора якогось із «голосів». Філологічно-звукописно названі його книжка есеїв «Спадок спинених годинників» і спомини «Кляті сімдесяті». Перетнулася із М. Ш. чергового разу в метро. Перед поїздкою до Києва. Зупинилися у переході до вокзалу. Перепитав, на яку подію зібралася. «Будете робити там записи?» «Навіщо?! Доки повернуся, усе розкажуть київські журналісти». Подивився на мене, як на хвору, що недуги своєї не усвідомлює, і повчально додав (не дослівно, але зміст не забувся), мовляв, за кордоном поважні регіональні радіостанції спеціально відряджають своїх кореспондентів на важливі події в інших містах, зокрема, і столиці, щоб слухачі мали звукову картинку, репортажі й коментарі у трактуванні свого земляка. Його бачення, точка зору може бути ближчою й цікавішою.
Більше ми обговорити не встигли, мені треба було на поїзд. Але відтоді тягала кількакілограмового магнітофона ще й до столиці. Ці рядки підпадають під категорію «кияни розказали-згадали багато, але в мене буде інакше».

Важливо вчасно іншого почути.

Початок 80х. Студентська літзустріч на журфаці Київського університету. Іван Малкович до аудиторії: «Будьте як Світлана Короненко!» Я теж іще студентка, тільки харківська. До того вперше почула Світлану, Івана, Василя Герасим’юка у письменницькій Спілці. Усі (я також) читали з рукописів дебютних книжок, що мали ось-ось вийти. Віршований бал дебютантів у присутності Івана Драча, Ліни Костенко, загалом – переповненої зацікавленої, недовірливої, але не збайдужіло- зневажальної зали. Відтоді дослухаюся до Світланиних рядків.
На зустрічі українських і німецьких поетів, влаштованій Гете- Інститутом у Києві, записувала різних і різне, дещо є у голосах, наприклад, для передачі «У мороці й смерті немає брехні» 1995 року для першого мого радіоконкурсу до ювілею Перемоги у війні. Там співає німець, якого переслідували в НДР штазі. Бардівський надривний мотив. Іншу мелодію своїм віршем нагадала тоді Світлана Короненко. «О, мій милий Августин!» – вона читала так, ніби вуличний музика Августин чує її, бо триває велика чума 17 століття, а їй обов’язково треба врятувати цього пияка, гульвісу, але такого талановитого автора міських мелодій.
Наступного дня влаштували українсько-німецьку офіційну балачку на другому поверсі Будинку письменників. Знову впізнала поетесу й журналістку Світлану Короненко, яка заклопотано домовлялася з кимось про розмову на радіо. Писала вона тоді для української діаспори, тобто для «іномовлення». Щоб жилося хоч іноді й тим українцям, як напише у своїх «Містеріях» С.К., «в цій шовкоплинній мові». Вона від 1993 року – на Українському радіо. Від 2002 – заступник директора ТО «Культура» Національної радіокомпанії України. Понад десять років, як прес-секретар Ліги українських меценатів, була літописцем Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика.

Коли 2021 року фейсбучна «Таємна книголюбка» вирішила влаштувати вікторину, я озвалася. Запитання стосувалися творчості й життєвих подробиць Світлани Короненко. Несподівано опинилася серед обдарованих, тобто мені прийшов подарунок. Ось ця збірка Світлани Короненко «Містерії» з теплим дарчим написом авторки. І захотілося її оточити квітами, а потім знайти рядок за цифрами, які я люблю.

Виявилося, що це – посвята Михайлові Слабошпицькому.
«І наче на виріст дана…». Римується трагічно «сіллю засипана рана». Йому тоді залишаося жити кілька місяців.
Тож краще хай буде на виріст весна. Щоб гріти пальці в довгих рукавах, бо заманулося писати вірші на морозі, під сузір’ ям веснянок в очікуванні голосу дощу під світлом Летючих Псів.
Хай триває, пані Світлано, Ваша Ворожба на віршах. Так написала я на fb-сторінці. Вона прокоментувала: «Дорога пані Ірино, дуже приємно читати написане Вами! Колеги – завжди вимогливіші за найприскіпливішого шанувальника поезії. А коли так озивається талановита поетка, то це приємніше втричі. Дякую за чудові квіти!»
І.М. До Ваших «Містерій» личила б закладка із 19 століття, побачила її в Харкові на виставці «Звіриний стиль». Тонка шляхетна річ, схожа на крихітний меч, який тримає лапка птаха чи міфічного звіра. Руків’ я – невеличка кулька. Можливо, яшма. До пари – схожий, але більший ніж для розрізання паперу. Отак довго можна вчитуватися у Ваші рядки, між якими Ви помічаєте: «Ходять мої ворогині». Берегині-ворогині в бЕрезі живуть, тягнуть у свої заголовки: «Зграя посивілих кляч чи поетична еліта?» Навіть якщо золоті дім, кардамон і конвалії, знайшлося б, на чому затримати-покласти срібну закладку-меча.
С.К. Вже шукатиму таку закладку-меч для нової книжки, якщо виходитиме колись…

«Яскраві спалахи рядків».

Для мене важливо, у яких нотатниках пишу зараз, занотовую цитати. Довго роздивлялася записники, початі ще в роки роботи на радіо й чомусь покинуті. Зупинилася на художньому нотатнику з афоризмами, виданому в Харкові 2014 року «Прекрасна Епоха. Арт-бук». Епоха, яка урвалася з вибухом Першої світової війни. Переклади афоризмів – поета і критика Ігоря Бондаря-Терещенка.
Тісний світ. На Світлану Короненко Ігор послався, коли на межі 80-90-х зателефонував мені додому (сиділа з крихітною донечкою у відпустці). Ніби саме Світлана порадила, аби я до його журнальної добірки написала невелику передмову. І взагалі, щоб ми могли поговорити про свої вірші. Ігор тоді ще викладав у якомусь технікумі чи навіть ПТУ після будівельного інституту. Літмузей, Літінститут, кандидатська і вільне критично-поетично-драматичне плавання, у якому він став ІБТ і заслужив означення: «ІБТ- це велика говорюча риба-телескоп, яка ніколи не страждає на сплячку…ІБТ – напівлюдина, напівбетеер».
Чому б рибі-телескопу чи напівбетерові не перекладати афоризми чи навіть просто не підбирати їх для арт-буку?
Там є навіть цитата із Майка Йогансена, хоча переважають французи. Тому повно малюнків пань і панночок у модному вбранні межі століть. Майк:
«Темні вулиці вкрились насінням.
– Не йди, ще останьсь, моя душе…
Теплий вітер насіння розвіяв.
– Прощавай, поспішаю дуже».
Що процитувати з Ігоревого? Можливо, «Шізгару» кінця 90-х?
«Дай, джін, на щастя лямпу мнє, джін-тоніку, якогось уругваю, я обвіршую все довкола, обридаю, помию голову в канаві Інтернет».
Зовсім поряд із Йогансеном інша цитата: «Згадаєш, коли кохав, – і розумієш, що відтоді нічого суттєвішого не сталося. Франсуа Моріак».
Той арт-бук, адресований сучасним дівчаткам, передарувала мені дочка, а я спершу взяла його на художню виставку, а потім через роки написала в ньому слова художника з Краснограда на Харківщині Михайла Ткаченка: «Більшість людей розуміють пейзаж «там верба, тут калюжа». Але все значно глибше».
Чому ж Світлана ризикнула назвати збірку віршів так само, як книжку прози Кнут Гамсун наприкінці 19-го століття – «Містерії»? Монолог героя норвезького класика за емоційністю перегукується з деякими емоційними потоками збірки Світлани Короненко. Перечитую вкотре ось це місце із психологічного роману Гамсуна, який напружено писався усього 35 днів восени 1892 року.
«Поети, поети! Хіба можна заперечувати, що вони проникли до тайників людського серця! Але хто вони, ці пихаті та чванливі задаваки, яким вдалося захопити таку владу в сучасному світі? Це виразки на тілі суспільства, запалені рани, яких торкатися можна лише дуже ніжно, обережно, мало не з пієтетом, тому що вони не в виносять суворої руки. Так, так, до поетів треба ставитися запопадливо, особливо до най обмеженіших і найтемніших, а то ще образяться і дременуть за кордон. Яка комедія! А якщо раптом з’явиться той справжній натхненний співець, у якого в душі звучить музика, то, присягаюся, його поставлять далеко позаду такого грубого романіста-професіонала, як Мопассан. Він писав про любов і довів, що вміє творити книжки, які стрімко розлітаються. Справді! А маленька, але сяюча зірочка, справжній поет Альфред де Мюссе, у якого любов – не чуттєвий шаблон, а пронизливо-ніжна і пристрасна весняна мелодія, що звучить у душі в його героя, у якого слова яскравими спалахами висвічують кожен рядок, – у такого поета вдвічі менше шанувальників, ніж у вашого нікчемного Мопассана з його вульгарною і бездушною поезією стегон…»
Такий ось монолог чужинця у жовтому костюмі, чиє життя зрештою обривається. «Яскраві спалахи рядків». Ось це і буде у моїх нотатках, які велися паралельно із читанням книжки Св Короненко. Я відчувала із її повідомлень на ФБ, що з Михайлом Федотовичем біда. Мені страшно було дочитувати велику, з любов’ ю видану ним збірку дружини. Дочитати – їх розлучити навіки? Не перебільшуй, не бери на себе місії, яка належить небу – зупиняла себе. Тепер уже пізно шукати в цьому містерій життя і смерті. Виписала останню важливу для мене цитату із її «Містерій» і наступного дня прочитала Світланине про Михайла “Люблю. Плачу”. І точно не хотілося ставити наголос на останній склад. «Лише відсутність дорогих і кревних».
Час виставляє свої рахунки. Платимо і роздивляємося у дзеркалі рядка “Тіла немодний крій”( “Вірша осіннього пляж – як роздягальня”). Жінка у її віршах досить часто – прагматична реалістка: «Чуєш, вікно причини! Все буде значно простіше». Вона так довго не писала поезії, що місця, де вони приходили, стали безпритульними. Чи міста. «…у цім безпритульнім місті, місті персиків і води, де свободи вітрило чисте, де мій голос такий молодий». Як радіофахівець, Світлана знає, що голос у жінки старшає (чи старіє) останнім. Бо на життєвій дорозі жорстко «змішано мед і сіль». Але геть фізіологічні відчуття «Ввійду у вогнище рим і – буду щаслива».
Книжка, яку рясно цитую, означена 2019 роком. Слово «карантин» в одному з її текстів – не просто передчуття нашого «коронованого» часу. Це так само раннє середньовіччя або років на 30 уперед від наших днів.
«Тихо живеш, як повільна вода./Хвиля сюди не дістане./Хто там іде по зітлілих слідах? / Що там у пам’яті тане?/ Тихо живеш. Карантин чи печаль. / Вітер підхоплює поли./ Дивна жіноча позірна мораль / вмерла на тлі меланхолій». Ключовим словом для цього вірша для мене стала зовсім не меланхолійна «бетонка», якою іде амазонка. Вихопився карантин, нагадав про очікування дозволу мандрувати далі від чорноморських берегів для Миколи Гоголя чи іншого літератора минулого. Амазонка на бетонці ніби вийшла із книжки чи фільму про людей, які переживають останні випробування перед своїм зникненням чи переродженням. То вже на смак читача, якому спіймався той ритм рядків про жінку, спроможну існувати одночасно в різних століттях, бо вона любить і їй зайві актуальні новини із страшними цифрами. У неї власна самота, власні страхи.
Світлана Короненко не боїться писати іноді майже у стилі міського жорстокого романсу. Ловила себе кілька разів на бажанні озватися веселою, але не сатиричною пародією. І відступалася, бо надто не пародійний фінал у тексті, який римується під львівський настрій і рими в ньому сто разів перетерті: « У місті білого лева живе сумна королева». Це не Львів і не Оклахома (в риму – гарно! – «аж судомить»). Несподівано чи все-таки очікувано наприкінці: «І в це новорічне місто з морозом і ніжним свистом заходить знову іскристо той, що роки перелистує» (розділ «Зерна Господні»).
Рими порипують, як петлі на старих дверях. «Скрикнула важко гроза чи молода рушниця». Зброя молода, а вояк із давнини. Побачив когось на стежці. Якщо Світлана й дозволяє в рядку оселитися ознакам часу, то це не буде щось надто діджіталізовано-смартфонне. З’являться ознаки швидше із другої половини ХХ століття: шматок мокрої газети на лаві, баварське пиво. Розпач і втрату супроводжують побутові подробиці-символи: «Зламається пластмасове стило \ і скотиться, як скрик нічний трамвая». Крихка пластмаса ручки з канцтоварів. «Куди іти, куди тобі іти, якщо завмерло розпашіле слово?» Те слово гаряче не від чаю «Шляхетний бергамот» (хоч і в риму – «ідіот»). Слово аж палахкотить од відчаю й любові, літ і спеки всіх не зустрічей, ненавистей, невдач. Та ще є «як прапор у цій державі – срібні крила старої бджоли».
Збірка «Містерії» щось знає і про мене. Чекаючи на скайп-дзвінок, відкрила чергову, 161 сторінку. «Живеш не своє життя…» Мабуть, це про багатьох. Але звідки це влучання у ситуацію особисто мою, описану далі?! «Скайп, як слухняний пес, слухає пальці. / Як задзвенів ти весь у непарадній майці». Така епоха, що «оцифровано тіло і душу». Але залишається «рук твоїх тихе всесилля». Навіть коли вже наближається «янгол – із темних небес, бо з рожевих не буде янгола».
Поезія – це ще й «напівтон, напівголос, напівподив душі», проказування, звучання. На Світлану вплинула багаторічна радіоробота, звичка без акторства і патетики говорити перед мікрофоном. Так звучав у своїх програмах і Михайло Слабошпицький. Тож природно, що для Світлани все, що оточує в житті, – звучить. Так я собі пояснюю прихильність до однієї рими в довгих віршах, містерію швидше звуків, ніж образів.
Притча про мовчання діда в поїзді, яким він їде до сина, підказує фінал іще у вагоні. Дід везе синові важливі слова, потім купує з ним у місті гостинці додому, гомонить за чаркою про село, але слова, які мовчалися-береглися в дорозі, так і не промовилися.
Ось і голос іншої героїні – молодиці, яка пригостила яблуком, а потім і собою юного солдата. Це вже із текстів, де рим немає. Майже проза: «І здавалося жінка оця біля нього буде вічно лежати, схилившись обличчям блідим, і шептатиме дивні і кляті слова, ті, що жінка щоразу шепоче уперше…А назавтра не буде його. На могилу його вона яблука буде носити. Ми не знали війни».
Це не рецензія, а розгортання Світланиних рядків, написаних іще поряд із Михайлом, але читаних мною в її перше літо без нього. «Річка…шепітно вела про щось розмову з травами чужими».
Фінальна цитата від Світлани, обрана мною: «Але якби мені усе, усе спочатку, я першою сказала б знов те кляте слово!»
Яке те слово – «люблю» чи «вірю» – фантазуйте самі. «У будь-якого народу є свій коров’ячий дзвіночок, якому він поклоняється. І з цією вірою люди помирають у блаженстві. Справа, не в тому, у що вірити, а в тому, як вірити…»
Це інші «Містерії» – кінця 19 століття, написані норвежцем Кнутом Гамсуном. Вони добре пасують до «Містерій» Світлани Короненко. Проза до віршів. Низка відображень у дзеркальному лабіринті.
«Ви ж не граєте на скрипці? – Ні, – відповів Нагель… І раптом підхоплюється і говорить із сяючими очима. – Уявіть собі, мене буквально переслідує видіння: ніби я пливу в човні з ароматного дерева із блакитним шовковим вітрилом у вигляді півмісяця. Я сиджу в цьому човні і закидаю срібну вудочку.
Дами мовчали, перезиралися зніяковіло, ніби перепитували, як поводитися. Зрештою, хтось із них засміявся. І тоді вони безжально зареготали. Нагель обвів їх поглядом, він ще думав про човен із блакитним вітрилом. Лікар, щоб його виручити, сказав: «Зрозуміло, це своєрідні галюцинації».
– Ось ви, лікарю, запитали, чи граю я на скрипці…Я вожу із собою футляр від скрипки, але в ньому немає інструмента. Сам футляр, набитий брудною білизною. Мені здавалося, що присутність у багажі скрипки справляє гарне враження. Тому я завів такий футляр. Можливо, ви тепер про мене поганої думки. Нічого не вдієш…Втім, винна в усьому срібна вудочка».
Асоціативно згадався радіомікрофон із 80-90х років. Його теж називали вудкою, бо телескопічно розсувалася його підставка, щоб ловити голоси дистанційно.
Світлана Короненко написала 11 травня нинішнього року в соцмережі: «Мою поетичну книжку “Голос дощу” (1988) мій однокурсник і автор книги “Донбасія”, яка щойно побачила світ у видавництві “Ярославів Вал”, Ігор Зоц вивіз з окупованого Донбасу разом з найпотрібнішими і найдорожчими речами для себе у 2015-му. Автограф на цій книжці я поставила тільки сьогодні. Так склалося. Бувають такі щемкі життєві моменти».
Пригадалося, як студенткою я використала метафору про кільця спиляного дерева і поезію. Це початок 80х. Щось своє накрутила, пишучи про когось із сучасників. Принесла своїй радіоредакторці, вона почитала, а потім так тихенько розкриває журнал ( здається, ” Вітчизна”) і показує рецензію Михайла Слабошпицького про зовсім іншу людину, а в тій публікації – майже так само – про спиляне дерево. І все по тих кільцях теж крутиться. Я остовпіла, бо те свіже число не бачила. Мудра Владлена Вікторівна Костенко втішила: ” Так це ж неймовірно! Тобі прийшли ті ж образи, що й САМОМУ Слабошпицькому! Пишайся. Сценарій, правда, перепиши”.

Михайло Слабошпицький і книжки дружини. Фото Світлани Короненко.

Це вже інший сценарій життя і прощання. Хай пам’ятають не тільки дзеркала.

Ірина Мироненко