Публікації за тегом "Хворост"

ПОЕЗІЯ СЛОБОЖАНЩИНИ: стаття в журналі “СіЧ”

Опубліковано | 2 Серпня, 2016 | Прокоментуй!

У журналі “Слово і час” (№ 6 за 2016 рік) вийшла стаття київської віршознавиці Надії Гаврилюк “Поетичне суцвіття Слобожанщини”, де розглянуто жіночі й чоловічі голоси харківської лірики ХХ-ХХІ ст. Попри деяку суперечливість саме такого “набору” постатей, творчість яких окреслено в розвідці, відрадно, що література Слобожанщини актуалізована на всеукраїнському рівні; дослідниця тонко передає настрій, оприявнює загальну тональність, стилістику, тематику поезії наших авторів. Статтю можна читати тут

 

---

Марина ПАВЛЕНКО: «Я ВЧУСЬ У СВОГО ЧИТАЧА»

Опубліковано | 13 Квітня, 2015 | Прокоментуй!

         Коли дивишся на цю жінку, коли зауважуєш її промовисту південну вроду, то перше слово, яке спадає на думку, – квітуча. Жінка-розквіт, жінка-весна… і не має значення, скільки їй – учора, сьогодні чи завтра – років: такі жінки не бояться календаря, вони в будь-якому віці зберігатимуть і дитячу безпосередню щирість, і підліткове кокетство, і романтичність юності. Либонь, саме тому твори уманської письменниці Марини ПАВЛЕНКО не залишають байдужими читачів усіх вікових категорій: вона легко вхоплює пригодницьку жилку, цікаву дітлахам, і доглибно зворушує літніх, коли правдиво й емоційно розповідає історії людських життів, де-не-де приперчуючи драматичні фабули живим українським гуморцем.

       Нині маємо «з перших рук» історію самої Марини – емоційної, рухливої, говіркої. Історію, в якій є місце і дитячим страхам, і щасливому материнству, і творчим радощам. Читати далі

---

Роман КОВАЛЬ: «ПО СОЛОМИНЦІ, ПО КРУПИНЦІ ЗБИРАВ Я МОЗАЇЧНИЙ ПОРТРЕТ УТРАЧЕНОЇ УКРАЇНИ»

Опубліковано | 13 Грудня, 2014 | Прокоментуй!

Цей дивовижний чоловік мешкає в дивовижній оселі, подібній радше до музею. На столиках і полицях – мініатюрні погруддя діячів Визвольного руху, раритетні мистецькі дрібнички, археологічні знахідки: старовинні монети, гарматні ядра, заіржавілі остови пістолетів. Стіни увішані українськими рушниками та портретами отаманів і полковників Армії УНР, відомих чи напівзабутих. Зрештою, в цьому і бачить Роман КОВАЛЬ своє завдання, свою життєву місію: зробити все, щоб жодне достойне обличчя, жоден леґендарний силует не зник у пітьмі забуття. Самовіддано і завзято вихоплює він із темних хвиль Лети безцінні деталі, з яких складається візерунок Української революції, відчайдушної й драматичної.

Роман Коваль – особистість наскільки цілісна, настільки ж і багатогранна. Історик і письменник, він є автором та упорядником десятків книжок, присвячених Визвольній боротьбі. Першою з них стала збірка документів і спогадів «Героїзм і трагедія Холодного Яру» (1996); тут автор наче перейняв естафету від Юрія Горліса-Горського… А ще Роман Коваль – редактор газети «Незборима нація», послідовний правий ідеолог, організатор просвітницьких та культурно-мистецьких акцій, меценат.

Улітку нинішнього року мені поталанило взяти участь у Фестивалі патріотичної пісні «Рутенія», що проходив у Києві, й не де-небудь, а на Майдані Незалежності. Після мого виступу ми з друзями напросилися до пана Романа в гості – на невимушену балачку. І почули чимало такого, чим хотілося б поділитися з нашими читачами. Читати далі

---

Олена О’ЛІР: “БЕЗ МАГІЇ НЕМАЄ ПОЕЗІЇ”

Опубліковано | 2 Вересня, 2014 | Прокоментуй!

Тендітна, сором’язлива, доглибно жінотна − такою постала переді мною Олена О’Лір, коли я побачила її вперше. Трохи схожа на театрального П’єро − навіть у щирій усмішці її, у вигині вуст прочитуєш щось мимовільно сумовите; коли ж вона береться читати вірші, її негучний голос заворожує своєю мінорною мелодійністю. Що ж до самих віршів − у них і стрункість антики, і релігійний екстаз середньовіччя, і навіть несміливі любовні зізнання, висловлені без зайвої екзальтації – знову ж таки на неокласичний манір. Але це та м’якість, за якою криється хоробрість, незламна принциповість і чистота. Так у м’яких шкіряних піхвах ховається сутої сталі кинджал –­ кинджал, якого виймають украй неохоче, тільки в крайніх випадках, коли того вимагає справедливість і честь, коли не можна інакше.

Поетці й перекладачці, літературознавцю і критикові, учениці уславленого Ігоря Качуровського, ірландофілці й меломанці, шанувальниці старовинної музики й ретро-кіно Олені Бросаліній органічно пасує милозвучний псевдонім О’Лір. Олена є авторкою двох збірок віршів («Моя рука на узголів’ї» (1998) та «Прочанські пісні» (2006)), перекладачкою багатьох текстів культового для молоді Р. Толкіна; нарешті, саме вона була першою, хто дав український голос англосаксонському епосу «Беовульф». Читати далі

---

Лариса МАСЕНКО: «УКРАЇНСЬКА МОВА ЗБЕРІГАЄ ПОТУЖНУ КРЕАТИВНУ ЕНЕРГЕТИКУ»

Опубліковано | 23 Червня, 2014 | Прокоментуй!

Перед нами – мовознавець широкого профілю, чиє ім’я знають і шанують не лише студенти-філологи, а й ширші кола читачів, зацікавлених гуманітарною проблематикою. Сьогодні без Лариси Масенко важко уявити обличчя вітчизняної соціолінґвістики – науки про функціонування мов у суспільстві. Пані Лариса (між іншим, осіння ювілярка) є авторкою багатьох друкованих праць, зокрема монографічних: «Мовна ситуація Києва: День сьогоднішній та прийдешній» (2001), «Мова і суспільство: Постколоніальний вимір» (2004), «(У)мовна (У)країна» (2008), «Суржик: між мовою і язиком» (2011) та ін.

У нинішню хистку добу, коли мимоволі тягнешся до надійного і тривкого, як ніколи своєчасним видається діалог з авторитетним мовознавцем – про деструктивну політику влади і творчий потенціал української мови, про мовну стійкість і національну ідентичність у її приватному і суспільному вимірах. Читати далі

---

Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ: «Я ЗАГЛИБЛЮВАВСЯ В ІСТОРІЮ НЕ З ПАРАДНОГО, А З ЧОРНОГО ХОДУ»

Опубліковано | 9 Травня, 2014 | Прокоментуй!

В одному зі своїх есеїв Володимир Базилевський, видатний поет, мислитель, критик і публіцист, лавреат найпочесніших українських літературних премій (Шевченківської та Кулішівської), зізнавався: «Мене постійно переслідує відчуття катастрофи. Так жити – не можна. Так жити – безум. Однак я пишу, отже, живу».

З часом цей катастрофізм у світобаченні поета подвоюється, навіть потроюється: на його глибинно особистий – шопенгауерівського штибу – песимізм, на усвідомлення індивідуальної приреченості накладається відчуття приреченості його непутящої країни і приреченості природи, що його змалку заворожувала, її наївної, беззахисної краси.

Низький больовий поріг, розвинена інтуїція плюс нахил до раціонального препарування – і маємо «людину філософську». Але Базилевський – не лише homo philosophicus, він ще й homo aenigmaticus, чоловік із загадкою. Він не схильний розбалакувати про своє особисте життя, воліє уникати надто конкретних відповідей на надто прямолінійні запитання. Його красиве й суворе обличчя ніби значене печаттю недовідомого смутку. Саме тому з такою радістю ловиш його нечасті усмішки. Читати далі

---