Опубліковано | 27 Вересня, 2017 | Прокоментуй!
Духоборство зародилося в Україні, на Слобожанщині. Здається, вперше слобідських духоборців змалював іще російський літератор Павло Сумароков у своїй книзі «Досуги крымского судьи, или Второе путешествие в Тавриду», що вийшла 1803 року в Санкт-Петербурзі[1]. «Залишивши Білгород, – писав він, – я продовжив свій шлях до Харкова, не доїжджаючи до якого верст 30, бачив праворуч село Проходи – поселення духоборців […] На думку декого, ця єресь взяла свій початок років 60 тому в Харківській губернії, в селі Охочому, і ось що про неї розповідають. Прийшов туди один похилого віку іноземець, який назвав себе відставним унтер-офіцером і який, почавши обережно проповідувати нові правила, збирав вечорами поселян і тлумачив їм своє вчення. Упродовж певного часу він давав їм поради, допомагав, мирив суперечки, завдяки чому здобув собі довіру й любов у багатьох. На їхнє прохання він погодився залишитися жити серед них і, переходячи з дому в дім, нарешті, у них і помер. Таким чином виросла секта […] Гадають, що той проповідник був квакером, і, хоч це викликає певний сумнів, слід сказати, що духоборці мають чимало схожого у звичаях та обичаях із квакерськими, а особливо з гернгутерськими правилами» [Сумароков, с. 43–44].
Звісно, навряд чи випадає говорити про цілковиту збіжність поглядів квакерів та духоборців. Про це свідчить хоч би ось така історія. Читати далі
Опубліковано | 14 Вересня, 2017 | Прокоментуй!
Вітаємо нашого колегу Леоніда Ушкалова з високою відзнакою! Його книжка “Ловитва невловного птаха: життя Григорія Сковороди” була обрана кращою книжкою Форуму видавців у Львові в номінації “Біографія”. Також за підготовку до друку цього видання видавництво “Дух і літера” отримало відзнаку міського голови Львова.
Опубліковано | 13 Вересня, 2017 | Прокоментуй!
І. СТРЕМЛІННЯ ДО СВОБОДИ ЯК ХАРАКТЕРНА РИСА УКРАЇНЦЯ
Першим з істориків про свободу як про характерну рису світогляду й способу життя українців писав Микола Костомаров у статті «Две русские народности» (1861). Порівнюючи українців та росіян, він відзначив, що «український етнос [племя южно-русское] має своєю характерною рисою перевагу особистої свободи, тимчасом як великоруський – перевагу общинності» [Костомаров, с. 63]. Мовляв, «потяг до щільного злиття частин, занепад особистих спонук під владою спільних, непорушна законність спільної волі<…> збігається у великоруському народі з єдністю сімейного побуту та з поглинанням особистої свободи ідеєю мира й утілилося в народному побуті у вигляді неподільності родин, общинної власності<…>» [Костомаров, с. 72]. Натомість в українців родини поділяються й роздрібнюються, а форми господарювання, схожі на російську «общину», збереглися лише в найглухіших закутках українського світу [див.: Франко]. Із філософів свободу як найвищу цінність у світогляді українця першим спробував осмислити геґельянець Клим Ганкевич у книзі «Grundzuge der slawischen Philosophie» (1869). Характеризуючи українську «народну філософію», він писав: «Свій розум людина виявляє через волю [Willen], через свободу [Freiheit] своїх дій. Лише розумна свобода за умов повної свідомості й непримусового дотримання закону є справжньою свободою [wahre Freiheit]. Усяка ж нерозумна свобода – це сваволя [unvernünftige Freiheit ist Willkühr], а у своєму найвищому прояві – тиранія» [Hankiewicz, c. 42]. Згодом, у «Нарисах з історії філософії на Україні» (1931) Дмитро Чижевський подасть класичне формулювання цієї думки: для українців характерне «стремління до “свободи” в ріжних розуміннях цього слова» [Чижевський, с. 17]. Те саме стверджував і Юрій Липа у своїй програмовій праці «Призначення України» (1938): «<…>для характеристики українських генеральних ідей треба пам’ятати про стремління української одиниці до особистої свободи» [Липа, с. 196]. Це стремління зазвичай розглядають як таке, що було сформоване відповідними історичними умовами. Наприклад, Юрій Бойко у статті «H. S. Skovoroda im Lichte der ukrainischen Geschichte» (1966) писав: історичні обставини сформували таку прикметну рису психіки українця як «свободолюбство [Freiheitsliebe]» [Bojko, с. 306]. Читати далі
Опубліковано | 3 Липня, 2017 | Прокоментуй!
Тритомник ненав’язливо підказав: влітку 1847 року цар Микола І підписав вирок, яким Тарас Шевченко був відданий у солдати. Тарас Григорович потрапив до Оренбурзького Окремого корпусу. Через 170 років по тому не тільки різними містами й містечками України, а й кількох країн світу розійшлися історії його кохання, уявлені й переказані без пліткарства жінкою. Сторінки роману-перформансу Антонії Цвід (тобто роману-вистави, який поєднує мистецтво зображення і театру, вернісаж плюс сцена) іноді нагадують сценарій багатогодинного серіалу. Чи зніме хто хоча б дві кольорові повнометражні серії про найвідомішого для самої України великого українця? Грошових одиниць з його портретами потрібно занадто багато. Поки що залишаються фестивалі-свята-вишивки-портрети та пам’ятники, як в одеському вірші Тараса Федюка: “Там стоїть Тарас Шевченко, мов навіки заблудився. І спитати б про дорогу, та хіба дорога є?”
Опубліковано | 5 листопадаа, 2016 | Прокоментуй!
Щиро вітаємо з ювілеєм нашого колегу Леоніда Ушкалова, котрому сьогодні виповнюється 60 років. Зичимо здоров’я, наснаги і ще багато-багато років плідної праці!
А на нашому сайті з цієї приємної нагоди шанувальники творчості Леоніда Володимировича можуть ознайомитися з його новою книжкою “Україна і Європа: нариси з історі літератури та філософії”
Опубліковано | 5 листопадаа, 2016 | Прокоментуй!
Українську літературу любити не просто складно, а майже неможливо. Здається, ця сумнівна теза аж надто активно транслюється в нас протягом останніх років. Ну справді, як можна її любити, якщо до ХІХ століття вона писана «незрозумілою мовою», до того ж про Бога (як сказав один телеведучий, «сиділи якісь ченці й писали якісь літописи»), а все ХІХ століття вона «про село». Тож лише століття ХХ може бути вартим уваги сучасних «просунутих читачів». А от спростовувати подібні твердження можна лише за допомогою цікавих розвідок із історії вітчизняного письменства.
Власне дослідження української літератури і є об’єктом багаторічної праці професора Леоніда Ушкалова. Тут варто згадати й ґрунтовні студії, присвячені творчості Григорія Сковороди, Григорія Квітки-Основ’яненка, Тараса Шевченка, Панаса Мирного, й статті із найновішої книжки «Що таке українська література», які мають невимушений виклад, а проте містять низку цікавих фактів, що найкраще сприяє її популяризації. А перша в Україні авторська Шевченківська енциклопедія дає можливість подивитися на постать класика свіжим оком, позбавленим нав’язаних шаблонів, які дотепер, на жаль, «штампує» школа. Принаймні мої студенти щиро дивуються, коли дізнаються, що Тарас Григорович любив котів, закохувався у брюнеток, смакував каву по-віденськи і… починають читати його твори. Читати далі