Опубліковано | 28 Липня, 2016 | Прокоментуй!
Петро Джерелянський здобув освіту на історичному факультеті Харківського державного університету (нині — Харківський національний університет імені Василя Каразіна). Протягом кількох десятиліть друкується як поет і публіцист у вітчизняній та зарубіжній періодиці, колективних збірках і альманахах. Лавреат численних журналістських та літературних конкурсів. Послуговується, здебільшого, нормами Правопису 1928 року.
У своїх віршах Петро Джерелянський звертається не до самих лише знавців та пошановувачів поетичного слова, а ставить собі за мету бути зрозумілим кожному читачеві. Вірші патріотичного спрямування, глибокі розмисли про одвічні християнські цінності, про кохання й довершену красу природи органічно співіснують, бо є віддзеркаленням непростого, але гармонійного внутрішнього світу ліричного героя, народженого уявою мистця.
Щойно переглянута й доповнена автором поетична збірка “Надії смолоскип” укладалася вперше ще протягом 2011 року й мала вийти друком року наступного, але «не судилося»… Читати тут
Опубліковано | 27 Липня, 2016 | Прокоментуй!
Кортик
Сам не знаю, навіщо я це зробив.
У мене була молода дружина. І вона дивилася на мене, дивилася на телефон – то на мене, на то телефон.
А тоді знічев`я сказала моєму батькові: «Радійте, татку, ваш син знову без задніх ніг додому приперся!» Я виймаю з-за пазухи кортик, позичений у дяді Жені, і кажу, дуже жартома: «Поклади трубку».
Я – за нею, і вона вмикає максимальну швидкість. Я біжу, і кричу слова про кохання. Плачу, рву на собі волосся і благаю її повернутися. Ноги в мене весь час заплітаються і ніяк не вдається її наздогнати. Я падаю в калюжу. І тільки зараз помічаю, що біг вулицею з простягнутим уперед кортиком у руці.
Краплі води у вигляді цілих стосів, струменями і чітко, як м’ячик у лунку в ґольфі, лягають у мою калюжу. Водні кола в ній пульсують рівномірно, утворюючи незмінні кружальця, схожі на маленькі прорвані наривчики на тілі немовляти. Я лежу і дивлюся на омріяний кортик, і тільки зараз до мене починає доходити, що між нами, напевно, усе скінчилось. Читати далі
Опубліковано | 27 Липня, 2016 | Прокоментуй!
Можливо, він хотів до моря й більше, ніж два рази. Можливо, він хотів до моря все життя. Але розповів про своє бажання лише двічі.
Перший раз — у 1973 році.
Це був чорний для свідомого українства час. Попередній рік сьогодні в історії відомий під назвою Репресії в Україні 1972 року. Тоді були заарештовані Василь Стус, Іван та Надія Світличні, Євген Сверстюк, Леонід Плющ, Іван Дзюба (у Києві); В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Ірина та Ігор Калинці (у Львові); Анатолій Здоровий та Ігор Кравців (у Харкові). Загальне число арештованих за підрахунками різних авторів коливалося від ста до двохсот осіб. Арешти тривали й 1973 року. 19 лютого 1973 року був заарештований поет Степан Сапеляк та 24 вересня 1973 року засуджений Тернопільським судом до п’яти років позбавлення волі та трьох років заслання. Його доля з 1983 року була пов’язана з Харковом.
Російській комуністичній владі вкотре здалося, що вона остаточно приборкала українців на їхній власній землі, на своїй батьківщині. Аж раптом… Читати далі
Опубліковано | 9 Липня, 2016 | Прокоментуй!
Частину першу читати тут, другу – тут
Маневровий проплив просто перед очима. І чомусь беззвучно, як лінкор на обрії. Вони були якісь дивні і красиві. Дама, опершись на гранітне підвіконня вокзалу, в обтягнутих чорних брюках, за якими вгадувалися непомірно огромні, надприродні стегна, еротизм яких цього разу дещо пом’якшував, щоправда, чорний колір і крій брюк. І її бахур, з класичними залисинами, непомірно жвавий і водночас мовчазно простягаючий їй назустріч руку. Усмішка, яка грала на її вродливому обличчі, де очі були скриті окулярами, не змінила своїх обрисів. І тільки рух тендітної руки видав емоції. З викривленого, незугарного тіла, в якому було сховане щось приховано-квапливе, схоже на рух на негайну втечу звідси, вгадувався незадачливий коханець, який залишив навік-вічні, а скорше, на кілька рахованих еденських днів, жінку та п’ятеро дітей у гонитві за мрією. Вона була схожа на дівку. Архісексуальна, вона поводилася стримано і витончено – явно, перекладачка на англійську з провінції, яка приїхала в мегаполіс на зустріч із ще не покуштованим нею в цьому житті коханцем, із яким вона мріє прокусити-таки того досі забороненого їй, міщанці, плоду. Зараз вони стоять і думають, якими митями насолоджуватися далі. З виглядом змовника, дістає вона з сумочки рекламну газетку і її палець уже човгає в пошуках найдешевшого київського житла на добу. Читати далі
Опубліковано | 25 Червня, 2016 | Прокоментуй!
Частину першу читати тут
Пам’яті Полікарпа
Мій дід Іван – як і я – геть не гуляв із дівчатьми.
Ніколи, і за жодних обставин його – як мені спочатку бабою Настею відповідно налаштованому думалося – бурхливої юності.
Усьому причиною був деякий містичний Полікарп.
Дід пам’ята, що Полікарп навіть якийсь час був комсорг у Великій Андрусівці. Тоді вона ще не стала наполовину морем – там були дванадцять класичних вулиць-сотень на тисячу двісті дворів.
Дід не дуже багато розповів із життя цього велетенського людського ковчегу. Він ясно пам`ята тільки, що Полікарп весь час ходив і повторював, що помре. В усякому разі, в Полікарпа було таке дивовижне відчуття своєї скорої смерті, що це мало гнітюче тиснути на всіх, а не тільки на мого діда. Навіть не відчуття, а бознащо. Полікарп ходив і ходив, повторював та й повторював загадкову фразу: «І коли, коли ж це я помру?»
Помер він, проте, так. Близенько біля стіни приставлена ґвинтівка – і так близько, що моєму дідові досі гойдається в пам’яті ця неймовірна близькість двох предметів, стіни і рушниці. Та ще мотузка. Якось, самим Полікарпом, там вона кудись потягнута. І все, готова смерть Полікарпова. Читати далі
Опубліковано | 15 Червня, 2016 | Прокоментуй!
Невдала подорож Синдбада
На палубі цього великого і цього разу дуже комфортного корабля стояв Синдбад, готовий до подорожі. Він подумки прощався зі своєю батьківщиною назавжди.
Посміхаючись у вуса, вже сивіючі, Синдбад міряв поглядом далеч. Але позаду залишалися невеликі пасма таких любих, але прожитих тут, у вітчизні, років. Якби його попросили сказати, який із них, закоханих у ці рідні береги, років, був кращим, він ніколи не зміг би провести вервиці такого порівняння.
І все-таки, десь на самій глибині душі, знав: його серце прагнуло саме цієї миті. Ось він, хто вздовж і вшир протнув моря й океани і про кого краще розкажуть самі леґенди у вустах напівсліпих вуличних кобзарів, тепер стоїть і очікує на найзахоплючішу у своєму житті подорож. Читати далі