Творчість

Літературний вечір-вистава “П’ЯТЬ”

Опубліковано | 14 Жовтня, 2016 | Прокоментуй!

Читати далі

Римма КАТАЄВА: “Войти в твою память…”

Опубліковано | 12 Жовтня, 2016 | 1 коментар

Нова книга віршів «Войти в твою память…» — ще одна нова хвиля в поетиці Римми Катаєвої. Пам’ять — головний герой цієї книги. В пам’ять увійшли спогади дитинства, юності й сьогодення. Збірка складається з трьох розділів: нова лірика, нові переклади з української мови і, мабуть, вперше — переклади віршів Р. Катаєвої українською мовою. У віршах багато квітів, вони прикрашають книгу. Відчувається життєлюбність автора. У збірці звучить і благородна мужність, і жіноча беззахисність. А любов набирає вагу — і до людини, і до народу, до рідних, до природи, і до всієї України. У віршах чимало болю, смутку, але над усім цим піднімає голову оптимізм. Образна система поетеси багата: лаконізм, композиція, афористичність, метафористика, алітерації. Від книги йде чарівність щирого слова.
А переклади віршів Римми Катаєвої українською мовою — це просто несподіваний дарунок усім, хто любить Україну.

Читати книгу можна тут

Презентація нової книги Римми КАТАЄВОЇ

Опубліковано | 9 Жовтня, 2016 | Прокоментуй!

Нещадавно відбулася зустріч харківської поетеси, перекладача, критика, публіциста Римми Олександрівни Катаєвої із читачами бібліотеки Музею видатних харків’ян імені К. І. Шульженко. Авторка розповідала про своє життя, юність, розмірковувала про сьогоднішній день, а також презентувала нову книгу лірики «Войти в твою память». Читати далі

О. КОВАЛЬОВА. До Дня Козацької Покрови: нові поезії

Опубліковано | 26 Вересня, 2016 | Прокоментуй!

Є такий жанр: вірші з нагоди. А нагода дуже висока –  сама Покрова. До Вашої уваги вірші Олександри Ковальової, присвячені козацькій славі. Читати далі

Ольга Тараненко. Нотатки після прочитання книжки Ростислава Мельникова «Апокрифи степу»

Опубліковано | 25 Вересня, 2016 | Прокоментуй!

Одразу зізнаюсь, без вельми влучної праці художнього редактора  (Назар Гайдучик) та власне художника  (Уляни Мельникової), а також верстальниці (макетування) Тетяни Омельченко, мабуть би, і наполовину не осягнула цих текстів. Це вони налагодили на сприйняття не апокрифів (неканонічних релігійно-біблійних подань), а власне степу, де слово апокрифи, звісно ж, вжите в переносному значенні і є лише моментом, що спонукає до налаштування на власний степ автора, до його мандрівки як Адама в цьому світі. І все збулось. З кольору обкладинки, малюнків, де чільний елемент – автентика образів-символів: прутик (стебельце чи домоткані фрагменти полотна, а десь – пір’їнка),  пташка, млини, човники, глечики, жінка-ірлиця, людина, що нагадує ляльку-мотанку, тощо.

Тому зовсім не дивуєшся першому віршику,  яким розпочинається мандрівка автора у власний степ душі, що веде шляхом від народження до смерти. Віршику-лічилці:  Згіркне на денці// тиша дзвінка// осінь розкреслить// на мапи міста// і за вікном// промайне пілігрим// скаже ворожка//хто// стане// ним. І чи не одразу  відзначаєш про себе і останній вірш книги – зміст. Так, зміст сприймається саме так – віршем… Величезним мезастихом, адже  складений не з назв творів, а з виділених автором рядків із середини  віршових текстів.

Така подача книги, що писалась, збиралась не менше, ніж два десятки років, налаштовує на досить-таки незвичне читання – точно не узвичаєне сприйняття. Десь після першого дощу я зрозуміла, що годі шукати якоїсь поживи для розуміння авторського ставлення до глобальних і не дуже проблем, до актуальних нині тем, до пошуків автором світобудови і своєї дотичності до світу. Це все є. Але не таке, до чого звик.

Отож вийшло так, що я (читач) погодилась піти з автором у його мандрівку. Ось так мені і уявлялось: подорожній іде та й іде собі. А дорозі, а степу ( простору),  та й часу – нема кінця і краю. Ти йдеш, а думки снуються. Які думки?  А неважливо які,  і неважливо чи кому вони потрібні, чи кому вони цікаві? Вони приходять і відходять, а ти прошкуєш далі. Коли людина говорить на незрозумілій тобі мові, то спочатку тобі цікаво вслухатися до звучання  слів, ти слідкуєш за жестами, мімікою, тембром голосу. І врешті починаєш вгадувати те, про що думає той, хто тебе веде далі.  Читати далі

«РВАНА РАНА РЯДКА БОЛИТЬ ДО НЕСТЯМИ…» (рецензія О. ШАЛАК на книгу І. МИРОНЕНКО)

Опубліковано | 31 Серпня, 2016 | Прокоментуй!

Напис на наплічнику, машині-водовозці чи рекламний заклик може несподівано стати лейтмотивом проникливої поезії Ірини Мироненко. Промовиста художня деталь, що дає змогу робити текст сконденсовано-коротким і символічним, – основна ознака стилю авторки. Відомо, що Гомер використовував детальний побутовий опис для відтворення правдивої епічної картини… Ірина Мироненко вдається до метафоричної деталі, що підносить її образ до рівня символу. Професор Харківського університету О.Потебня трактував термін доволі широко, наближуючи поняття символу й образу, проте не ототожнював їх. Учений вважав, що кожен образ – знак певного значення, смислу, тому – символічний. Згодом Ю. Лотман, О. Лосєв символ почали розуміти вужче; він, завдяки сталим асоціаціям, – узагальнений, завжди полісемантичний, багатоплановий і неоднорідний за своєю наповненістю. Символ Ірини Мироненко виростає із художньої деталі, гілля розкидає в асоціаціях сучасності, а корінням сягає в народну творчість та історію. Її «Місто в сірих яблуках» (Гамазин», 2016) – дивовижно цілісна і надзвичайно монолітна як на збірку поезій, яка, зазвичай, об’єднує вірші кількох років. Утім, дати під поезіями засвідчують щоденну роботу душі – звідси і єдність текстів. Читати далі