Опубліковано | 8 Лютого, 2014 | Прокоментуй!
Не знаю, брате, ти живеш, чи ні,
Чи ще Дніпро у море котить хвилі?
Якесь маля по зоряній стерні…
І ні хреста, ні степу, ні могили.
Невже це ти? Не клон, не жабеня,
А голомозе дитятко завзяте.
І коле ноги зоряна стерня,
І цілий світ готовий розіп’яти.
Я тут сьогодні, каламутний світ,
І вир шалений підмиває берег.
Пробач мені, крізь товщу тисяч літ
Співали ми – вона іще не вмерла.
І під Богданом кінь забронзовів,
Не може рушить, булава завмерла.
І тільки чути гречкосіїв спів:
– Нехай живе! Вона іще не вмерла.
А я помер, під голову словник
Поклав, щоб спать до другого пришестя.
Я був незлий незламний чоловік:
Нехай живе! Вона сильніша смерті!
Я був незлий – і зло перемогло,
Перешерстило мрії і пориви.
І серед ночі серце запекло,
І диких коней забуяли гриви.
На них шалені вершники летять,
Чуби у них розвихрені на вітрі…
– Та як же можна, брате, помирать,
Бо ти ж під омофором одігітрій!
Та як же можна, брате, відступить,
Коли вже кручі паща за тобою…
– Ти подивись – та це ж музика спить,
І мову він поклав під головою!
А будь ти проклят, перевертня чин,
Це знову зрада стала на порозі.
Ти ж не москаль, не лях і не турчин…
А я дивлюсь і бачу. Голомозе
По зоряній стерні бреде маля –
Невже це ти, що будеш після мене?
Невже тебе я бачу звіддаля…
Мовчить – воно святе і нерожденне.
А на майдані струже сніговій,
Козак стоїть перед катами голий.
Не в Україні, а по ній самій –
Як чорна галич вкрила біле поле.
І світ такий – посходились усі,
Та й гріють собі руки на пожарі.
І на лице Вкраїні пада сніг,
Й вона стоїть, неначе та примара.
От добре, що не бачити тобі,
Як ми звелися із колін завзято.
Нас сніговій носив у боротьбі,
Вогонь палав – таке було в нас свято.
От добре, що не бачити тобі,
Як нам у спину зрада ніж встромила.
Як в небі голубому голуби
Від яструбів нам сонце заслонили.
Хіба я знаю, ти живеш, чи ні,
Бо що мій лист – листок у сніговії.
Чи стрінемось на зоряній стерні,
Як Україна буде при надії?
Одне я знаю – не мара, не клон,
Не майя, що намарена віками
Оте маля. Я вірю – це не сон –
Воно пішло собі за чумаками.
Бо Шлях Чумацький, всім по ньому йти,
Хоч і не всіх іздалеку побачиш…
За тим малям я вгадую світи,
Прислухайся!.. За ним Вкраїна плаче.
Харків
Опубліковано | 8 Лютого, 2014 | Прокоментуй!
ТИ ВИНЕН!
…Єдиним джерелом влади в Україні є народ.
Конституція України
Кажу: ти винен, мій народе, —
Розтринькав сам свої скарби,
І ясні зорі, тихі води
Паплюжать зайди і раби.
Ти віру батьківську зневажив —
Як наволоч прийшла червона,
То ідоли поганські вражі
Звелись до неба на колонах…
Дозволив відібрати мову —
Згубити свою вічну душу…
Нема про що вести розмову,
Як слово згадувати мусиш.
Навіть кордон одвіку славний
Нам перекраяли чужинці.
Дарма… Від Вісли і по Каспій —
Наш терен, браття-українці!
Тебе вбивали і брехнею,
І кулею, й голодомором —
Ти ж не повстав усій землею,
Щоб кров’ю змити рабства сором.
То не чекай свого Месію,
Він забарився у дорозі,
Облиш підступну й злу Росію —
Зустрінь майбутнє на порозі!
Майбутнє без зрадливих друзів,
Без недостойних зайд при владі,
Де люди у невпиннім русі
Служити Господеві раді!
Кажу: ти винен, мій народе…
Зізнаймось в цьому, українці
(Хай свідками — Творець, Природа),
Перед собою наодинці…
БАНДЕРИ ПОГЛЯД
Дізнатись хочу слушної години —
Що вгледіти Степан Бандера має,
Коли зі старовинної світлини
З минулого в прийдешнє зазирає?..
Те саме, що і нас не обминає:
Могутню і щасливу Україну,
Де слово рідне повсякчас лунає —
В державнім чині і в простій родині.
Де шану до своїх звичаїв мають
Не для годиться, а як серце мовить.
Про подвиги героїв пам’ятають,
Про зрадників не кажуть ані слова.
Поміж народів — вдивимось крізь роки —
Посядемо достойне Краю місце,
Землі не віддамо своєї й кроку,
В історії не змінимо ні риски!
Але він бачить ще і шлях сутужний,
Який здолати нам судилось, друзі, —
Жорстокі битви, де загинуть мужні,
Звитяжців славу й смерть в широкім лузі…
Підступну зраду, що на кожнім кроці
Здобутки наші геть усі руйнує.
І не збагнути — на чиєму боці
Той, хто святе приречення марнує…
Сьогодні хтось розгублений, безсилий
Рядки став забувати Декалогу…
Провідника з пожовклої світлини
Стрінь погляд… І мерщій — в дорогу!
СЕРЦЯ ПОВСТАНЦІВ
Дух, що тіло рве до бою…
Іван Франко
Запам’ятайте ці обличчя —
Подібних вже повік не буде.
Хай проминуть роки, сторіччя,
Героїв цих вшанують люди!
Спокійний погляд, скроні сиві
І, наче тесані з граніту,
Суворі обриси й красиві…
Підзвітні Господу та Світу,
Незламні духом. Таборами
Та чергами зі скорострілів
Їх ворог не зробив рабами…
То воля Божа, що вціліли.
Серця знов їхні калатають,
Як прапори червоно-чорні
Врочисто містом пропливають —
Прекрасні, грізні, непоборні!
Та, придивись — мала сльозинка
(Ніхто крім тебе й не побачить)
Виблискує, немов льодинка,
Бо серце у героя плаче…
Вогняний вихор, що вже віє
(Не стріне ворог сонця вранці!),
Своїм теплом нехай зігріє
Серця нескорені повстанців…
* * *
Надії смолоскип
Нам висвітлив дорогу,
А там вже й день ясний
Іде на допомогу!
Мине доба страшна
Зневаги та зневіри,
І буде всім смішна
Чужинська хижа віра.
Мов криця надміцна
Постане правда щира.
Повір: душі ціна —
Така є зради міра!..
Опубліковано | 8 Лютого, 2014 | Прокоментуй!
День почався дощем,
А чи буде райдуга на десерт?
І комусь допече,
що для когось „нація над усе”,
а комусь не на фарт,
що і досі висяться іллічі.
І, звичайно ж, не факт,
що в серцях
від гасел
не загірчить.
І кричу я вам, люди
(такий собі центрбек),
що мені рівнолюбі
і Ковель, і Коктебель,
що мені рівнорідні
Солотвино й Соледар,
і п’янке „Україна”
повторюю по складах.
Щось верзе про імперію
агресивний північний гість,
я ж у відповідь впевнено –
про Маняву та Святогірськ;
хтось на цісаря молиться,
хтось романових – до церков,
і ніяк не домовляться
із Говерлою терикон…
І зависли, мов час,
рештки зливи
в кронах
День похмуро почавсь.
Та веселка – вірте! – розвеселить…
Опубліковано | 9 Грудня, 2013 | Прокоментуй!
Та невже ж ми дальтоніки безнадійні
чи рожеві скельця ще замість зіниць нам,
що й тепер добровільно кайдани надінем,
перед тираном уклякаючи ницьма!
За кіло комунізму – півсотні гривень,
це недорого, адже було дорожче,
як до раю нас гнали у хвіст і в гриву,
на мільйонах доль людських ставлячи розчерк,
як мостили трупами шлях в світле завтра,
як хліборобам дбали голодомори,
як червоним гаслом затуляли з?вжди,
від усенького світу криваве море.
Соловецьким законам часи минули.
Чи Європа й Америка цього ще не знають?
На Майдан поглядаючи, крутять дулі –
то вони із тираном, якщо не з нами.
9.12.2013
Опубліковано | 9 Грудня, 2013 | Прокоментуй!
***
Від мовчання у горлі дере.
Відстороненість – гірше за злочин.
Це як сонце крізь листя дерев,
що не гріє, а тільки лоскоче.
Закричати б уголос чимдуж,
щоб здригнулись і сонце, і квіти,
щоб із тисячі мертвих душ,
хоч би кілька змогло ожити.
Закричати, щоб знову мовчать,
і вважати себе яничаром…
Я країну іду зустрічать,
щоб із нею уголос мовчати…
***
Ми – не «Проти війни», ми – «За мир»,
як учила нас Мати Тереза.
Нам би жити змогти самим
і сприймати життя тверезо…
В голові барикади думок,
у душі революція родить.
Ми врізнобіч уперто йдемо,
ведучи в нікуди народи…
Ми справіку були навпіл,
аж від заходу і до сходу.
Нам би сісти отак за стіл
й між собою дістати згоду…
В нас, напевно, помер Антей,
ми для себе самі померли…
Революція знову йде
підкоряти нові говерли…
Опубліковано | 9 Грудня, 2013 | Прокоментуй!
Петро Джерелянський. СУМЛІННЯ ЧИНУ ВИМАГАЄ!
За край свій полягли Герої,
А їхня слава не згасає
І знову кличе нас до бою,
Неначе сонце світанкове, —
Не слів, а чину вимагає!