Публікації за тегом "Стожук"

Порцеляновий бог містифікацій

Опубліковано | 28 Квітня, 2013 | Прокоментуй!

 Хочу покласти в книгу

Китичку першу з верби.

Хочу вогню чи снігу,

А не сторінки журби.

 «У глибинах нема глибин. // Я там був, а тепер на поверхні». Втрачаємо  віру, і триває це стільки, що перетворюємось на камінь. І, о диво! Приходить мить, коли розумієш: чекання не було намарним.

Прозріння буває різним – найліпше, коли думки повертаються з вирію, наче перелітні птахи. Додому тягне… «Хай живу далеко, // Хай живу не там, // Де кивав лелека // Ранішнім світам».

Чи ж храм – природа? Скоріше свідок: як були ми і відійшли, наче й не  були.

І направду – голі дівочі коліна – ознака весни. Та гормональна революція – не тотожність поезії, радше вона вислід зачаєних думок і гріховних сподівань, замріяність і спогад душі, чорна, невтолима спрага плоті.

Поет блукає у книзі царств ірреального світу, заледве доторкаючись до  грішної і такої рідної землі. «І я потроху відступаю // Від себе. І зникаю десь».

Конвульсії душі, постійні сумніви і недовіра до себе – чи ж не сплутав стежки, дно і горні височини, віру з даром, а чи з покарою. Прямостояння та ще ходіння, але таке, коли не виникає сумніву: чи не заблукав? Бо і з третіми півнями не щезає лиха година.

З роками приходить протверезіння, «Що все було сном нетривким».    Внутрішньо уярмлений дух прагне вивільнення, експлозії. І тоді піднімуться повіки душі, і рине світло до всіх її закапелків, і зробиться радісно і супокійно. І тоді стане ясно: що втрачено, а що нажито. Та тільки не всі хочуть це знати, адже краще голову в пісок чи то пак у рінь золоту.

Ми всі причетні до обезбожнення землі – і ти, і я. І ніхто нас ніколи не полічить. Тільки Господь на небесах зазирне в душу кожного і побачить…

Порожнеча – то відчай, який зникає з пробудженням душі до радості життя. Скільки триває відчай? За суб’єктивним мірками він триває безмір часу, а насправді – лише мить. І коли вона приходить, ти не знаєш, що з нею робити. А коли починаєш знати – її вже нема. Автор не бере нас на глузи, коли каже, що порожнечі нема, є її еманація у Велике Ніщо. Людський дух всесильний і всемогутній, він долає все і всіх. Лише він здатний творити дива – з людини у відчаї робити щасливого життєлюбця. Падіння, злети, падіння… Головне, знайти сили в собі звестися. «Гіганти люди, а не блазні, – // І їм тут рівного нема».

Багато загадковості, словесної ворожби, мерехтіння підсвідомого й зачаєного, наче чар буття минулих поколінь… Але все це купно зводить шатро поетової світобудови – під яким синтезуються думки, образи і почуття, котрі врешті-решт вивершують книгу до міцної застанови пошуків сенсів людського існування. І читач розуміє, що життя дається зовсім не як форма існування білкових речовин, а як вища і Божественна сутність, осягати яку і означає жити. Читати далі

---

ПРОСТІР ЧАСУ

Опубліковано | 30 Березня, 2013 | Прокоментуй!

«Я розумію літературу передусім як спосіб життя». Так коротко і вичерпно говорить Володимир Брюгген про свій письменни­цький фах. Адже схоже, що поза світом художнього слова він не мислить свого існування. Професія, яку колись обрав він, згодом обрала його і стала сутністю життя. Він із когорти тих, хто приходить у літературу і залишається в ній назавжди.

Ось як Володимир Брюгген характеризує письменницьке життя, власне той стан душі, який ми називаємо жагою літературної творчості. «А все ж таки цікаве заняття — література! Можеш і взагалі нічого не робити, та все одно заклопотаний нею, і тільки нею. Слухаєш, дослухаєшся, спостерігаєш, порівнюєш, пригадуєш, здогадуєшся, зіставляєш, прокручуєш і комбінуєш якісь слова, вирази, думки, підслухані уривки розмов, інтонації…» Читати далі

---

Земля без неба

Опубліковано | 5 Лютого, 2013 | Прокоментуй!

(рецензія на книгу Леоніда Томи «Небо на землі зникає», «Майдан», 2012)

Завжди «нове» у своїй розмаїтості безбожництво, яке нарекли атеїзмом, у всі часи намагалося «позбавити землю неба». Російський філософ-богослов Сергій  Булгаков ще на початку ХХ століття розглядав руйнацію віри, як спробу на творення нової естетики і моралі, що призведе до загального «торжества хамства» і тріумфу «поверхового матеріалізму». Потуги зовсім не безнадійні. Час від часу ми маємо змогу пересвідчитися в здобутках нової віри в суспільному житті, мистецтві, культурі. Лиховісне дитя, виплекане і випестуване ліберальними руками,  від десятиліття до десятиліття набирається сил і, здається, долає все і всіх довкола. Читати далі

---

Вечір пам’яті поета

Опубліковано | 2 Лютого, 2013 | Коментування вимкнено

1 лютого в Клубі письменників відбувся вечір пам’яті поета, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка Степана Сапеляка. Рік тому не стало нашого побратима… Читати далі

---

ЧАС СОВІСТІ ПРИ СЛОВІ ДНЯ

Опубліковано | 28 Січня, 2013 | Прокоментуй!

ЗАПІЗНІЛИЙ ТРЕНОС

Остання прижиттєва книга Степана Сапеляка «Незів’яле листя» (Харків, 2011), за задумом самого автора, вступає в діалог із першою його збіркою «День молодого листя» (Брюссель, 1980). Вона, як здається, і визначила його життєвий і творчий шлях. Що ж, книги, як відомо, вміють творити долі людські. Адже процес цей взаємозалежний і обопільний. Написане долею і нескореною душею обертається до людей ідеалами, переконаннями, духом боротьби. У передмові Степан Сапеляк відзначає, хай і патосно, але щиро: «Бо ж життя своє порятувати може той, хто віддасть його за інших». Звісно, що висловлене більше ідеал, ніж реальність. Однак навіть задекларована готовність до жертовності в нашому зматеріалізованому світі викликає повагу. Читати далі

---

Лицарство у слові

Опубліковано | 10 Січня, 2013 | 1 коментар

Божий світ у Його довершеності облаштований так, що зазвичай події, віддалені в часопросторі, власне те, що ми звикли називати історією, ваблять і завжди будуть розбурхувати людську свідомість. І це природно. Адже все, що відбувалося колись, інтригує, заворожує уяву, як і те, що буде в майбутньому. Теперішнє не тільки єднає минуле і майбутнє, воно однією ногою стоїть у минулому, а другою намагається намацати хитку і ще незвідану твердь прийдешнього. Читати далі

---