Опубліковано | 7 Березня, 2015 | 1 коментар
Ушкалов Л. В.
ISBN 978-966-372-536-9.
До книги входить близько 300 невеликих есеїв про світ ідей та образів Тараса Шевченка (1814—1861) — поета, художника, музиканта, мислителя. Шевченко постає тут людиною, яка надзвичайно тонко й трепетно відчуває природу, мистецтво, життя в усіх його проявах: від побуту до метафізики. Автор розглядає Шевченка в широкому контексті української та світової культури. А ще, пильно вдивляючись в образ поета, він намагається описати свій власний духовний досвід.
Читати тут
Опубліковано | 7 Січня, 2015 | Прокоментуй!
У 1427 році августинець-канонік Тома Кемпійський (Томас Гемеркен; 1379/80–1471) завершив роботу над своїм славетним набожним трактатом під назвою «De imitatione Christi» («Про наслідування Христа»). А в 1473 році, невдовзі по смерті автора, трактат Кемпійця вперше побачив світ друком. І з того часу цей невеликий за обсягом твір став справжнім мегабестселером, найбільш тиражованою набожною книжкою після Біблії. Він існує ніби поза часом і простором. Кажуть, що «Imitatio» витримало не одну тисячу видань і перекладене майже сотнею мов. Цей твір має якусь надзвичайну притягальну силу. А в чому вона полягає? Відповісти на це питання досить складно. Йоган Гейзінга в книзі «Осінь середньовіччя» (1919) писав про це так: Кемпієць «не був ані богословом, ані гуманістом, ані філософом, ані поетом; власне кажучи, він не був навіть містиком; і він написав книгу, якій судилося стати духовною втіхою на цілі віки». Справді, Кемпієць не мав ані палкого громадянського темпераменту, ані домежно розкутої фантазії, він не знав нестримного пориву в метафізичні глибини… «Він, – каже Гейзінга, – скрізь шукав одного лише спокою і знайшов його in angello cum libello [у куточку з книжечкою]». Через кілька століть після Кемпійця мій улюблений мислитель Сковорода, намагаючись окреслити найглибшу суть філософії, напише в одному з листів: філософія – то не що інше, як уміння «перебувати на самоті з собою… з собою вміти вести розмову» («secum ipso morari… secum loqui posse»). Щось подібне можна сказати й про «Imitatio»: це щира некваплива розмова з самим собою про сенс усього, що коїться в тебе на душі. І ця розмова рано чи пізно стає розмовою з Богом, золотавою ліствицею Якова на темному тлі життя, словом, вона стає твоєю розрадою. Мабуть, якраз тому, – продовжував Гейзінга, – книга Кемпійця, «сповнена нехитрих роздумів про життя та смерть і призначена для скутого безнадією серця, стала книгою воістину для всіх часів». Сам її ритм годен справляти на тебе невигладне враження: «Монотонне звучання фраз, що спокійно плинуть одна за одною, і стримані асонанси робили б «Imitatio» подвійною прозою, якби не той рівномірний ритм, що викликає в уяві гомін моря в тихий дощовий вечір чи вже подих осіннього вітру… Тут тільки мир, спокій, тиха смиренна надія й утіха. «Taedet me vitae temporalis». «Земне життя мені мульке», – каже Тома. Але звернені до нас слова цієї далекої від світу людини підтримують нас у житті так, як не годні підтримати жодні інші».
А яке місце посідає трактат Кемпійця в духовному світі української людини? Поговорімо про це бодай коротко в час святкування Різдва. Читати далі
Опубліковано | 3 Січня, 2015 | Прокоментуй!
Это не правило спряжения глаголов, это – констатация факта. В наше время трудно не писать: все, что происходит вокруг нас, вызывает эмоции, и самое простое, что мы можем сделать с ними – выплеснуть на бумагу.
Можно прошептать о себе: «я – пишу…», можно закричать о себе «Я – пишу!», а можно сказать уверенно и твердо: «я – пишу», и признаться в этом в первую очередь самому себе. Если ты признаешь это, значит, тебе уже не все равно, что у тебя выходит, тебе важны реакция читателя и мнение знающего человека. Именно такие люди, небезразличные к своему творчеству, подали рукописи на семинар «Молодая Слобожанщина», и в этом кроется важнейший первый шаг к созданию писателя в самом себе. Читати далі
Опубліковано | 24 Грудня, 2014 | Прокоментуй!
ДО ЧИТАЧІВ
Цим виданням ми прагнемо відродити давню слобідську традицію, без якої годі уявити історію української літератури останніх кількох століть. Згадати бодай альманахи, укладені харківськими романтиками та їхніми послідовниками, а чи — діячами «червоного ренесансу» в столиці на Лопані, коли 1924 року вперше з’явилися «Квартали» за участю Миколи Хвильового, Володимира Сосюри та Майка Йогансена.
Водночас хочемо уникнути певної претензійності, адже маємо справу з напрочуд делікатним матеріалом – художнім словом на стадії свого вивершення й достигання. Власне, те, що ми Вам пропонуватимемо в цьому та наступних числах, – це своєрідний слобідський зріз літератури, а точніше — тих літературних явищ, що так чи так перебувають у силовому полі Харкова.
Звичайно, цей зріз не всеохопний і не вичерпний, але, поза тим, яскравість та неординарність авторських художніх світів – чудовий привід перегорнути наступну сторінку, та й загалом стати нашим постійним читачем.
Наш альманах гостинно відкриває свої сторінки як для досвідчених, так і зовсім юних авторів, як професійних письменників, так і початківців. Вимога єдина до всіх – висока якість представленого матеріалу. Саме за це боровся свого часу й Микола Хвильовий, подаючи особистий приклад ревного ставлення до художнього тексту.
Сподіваємось на увагу широких читацьких кіл, а також на те, що слобожани словом і ділом підтримають нову літературну трибуну, потреба в якій давно назріла. Хай незліченні харківські квартали відчують свою присутність у виданні, яке носить їхнє славне ім’я.
Редколегія
Опубліковано | 24 Грудня, 2014 | Прокоментуй!
Михайла Драгоманова (1841–1895) поціновували по-різному і за його життя, і згодом. Хтось, як-от Сергій Степняк-Кравчинський, Єгор Лазарев та Фелікс Волховський, бачив у ньому одного з «найбільших політичних мислителів» свого часу[1]. Хтось міг пристати на думку Микити Шаповала, який стверджував, що Драгоманова цілком справедливо вважають «батьком модерного визвольного руху та творцем визвольної програми українського народу або коротше – ідеологом нової України»[2]. А хтось поділяв присуд Дмитра Донцова, згідно з яким Драгоманов є символом ХІХ століття – цього «найбільш антигероїчного віку нашої історії»[3]. Нехай там як, але навіть діаметрально протилежні оцінки ідей Драгоманова незаперечно свідчать про одне: його роль в українській традиції двох останніх століть важко переоцінити. А ще, як на мене, вони свідчать про те, що наші оцінки Драгоманова ще й досі навряд чи можуть претендувати бодай на якусь остаточність. І головна причина цього – неможливість дотримання засади, про яку говорив колись Юліан Охримович: «Історик Драгоманова мусить держатися одного важного правила: брати під увагу всі його твори, не минати ніже титли, ніже коми…»[4]. Але ж ці твори досі так і не зібрано, не видано, не прокоментовано. Важко навіть сказати, скільки їх є взагалі. Читати далі
Опубліковано | 24 Грудня, 2014 | Прокоментуй!
Японський рикша, арґентинський ґаучо, український поет… Кожний елемент цього ряду – продукт світової історії, що зазнавав особливого впливу соціальних чинників, ставши характерним для визначення своєї нації у світовому суспільстві. Можна було б спробувати говорити й далі таким тоном, але полишимо його на філософів, етнографів, істориків…
Хоча виникає інше поєднання знайомих і звичних понять, якщо замінити прикметники на феодальний, парламентський чи радянський. Коли робити заміну в існуючому порядку, перші дві пари видаються недоладними чи й абсурдними. Зате вираз «радянський поет» упродовж багатьох десятиліть чомусь уважався чи не зразком або еталоном справжньої змістової гармонії. Читати далі