Критика та есеїстика

Леонід УШКАЛОВ. «ДУШУ Й ТІЛО МИ ПОЛОЖИМ ЗА НАШУ СВОБОДУ…»: ЩО ТАКЕ СВОБОДА ДЛЯ УКРАЇНЦЯ?

Опубліковано | 13 Вересня, 2017 | Прокоментуй!

І. СТРЕМЛІННЯ ДО СВОБОДИ ЯК ХАРАКТЕРНА РИСА УКРАЇНЦЯ

Першим з істориків про свободу як про характерну рису світогляду й способу життя українців писав Микола Костомаров у статті «Две русские народности» (1861). Порівнюючи українців та росіян, він відзначив, що «український етнос [племя южно-русское] має своєю характерною рисою перевагу особистої свободи, тимчасом як великоруський – перевагу общинності» [Костомаров, с. 63]. Мовляв, «потяг до щільного злиття частин, занепад особистих спонук під владою спільних, непорушна законність спільної волі<…> збігається у великоруському народі з єдністю сімейного побуту та з поглинанням особистої свободи ідеєю мира й утілилося в народному побуті у вигляді неподільності родин, общинної власності<…>» [Костомаров, с. 72]. Натомість в українців родини поділяються й роздрібнюються, а форми господарювання, схожі на російську «общину», збереглися лише в найглухіших закутках українського світу [див.: Франко]. Із філософів свободу як найвищу цінність у світогляді українця першим спробував осмислити геґельянець Клим Ганкевич у книзі «Grundzuge der slawischen Philosophie» (1869). Характеризуючи українську «народну філософію», він писав: «Свій розум людина виявляє через волю [Willen], через свободу [Freiheit] своїх дій. Лише розумна свобода за умов повної свідомості й непримусового дотримання закону є справжньою свободою [wahre Freiheit]. Усяка ж нерозумна свобода – це сваволя [unvernünftige Freiheit ist Willkühr], а у своєму найвищому прояві – тиранія» [Hankiewicz, c. 42]. Згодом, у «Нарисах з історії філософії на Україні» (1931) Дмитро Чижевський подасть класичне формулювання цієї думки: для українців характерне «стремління до “свободи” в ріжних розуміннях цього слова» [Чижевський, с. 17]. Те саме стверджував і Юрій Липа у своїй програмовій праці «Призначення України» (1938): «<…>для характеристики українських генеральних ідей треба пам’ятати про стремління української одиниці до особистої свободи» [Липа, с. 196]. Це стремління зазвичай розглядають як таке, що було сформоване відповідними історичними умовами. Наприклад, Юрій Бойко у статті «H. S. Skovoroda im Lichte der ukrainischen Geschichte» (1966) писав: історичні обставини сформували таку прикметну рису психіки українця як «свободолюбство [Freiheitsliebe]» [Bojko, с. 306]. Читати далі

---

«Влада глушить совість» (над сторінками історичної повісті про Івана Сірка)

Опубліковано | 8 Серпня, 2017 | Прокоментуй!

Колись  поет-харків’янин Олекса Марченко підкинув нам, школярам-початківцям, дорожню гру в рими. Їхали ми на всеукраїнську (чи тоді, в 70-х республіканську) нараду творчої молоді до Вінниці. Отож Олекса Андрійович серед інших слів зрештою виголосив, ніби зупинку для неуважних  пасажирів: “Вінниця!” Хтось шепнув “відмінниця”. Більше ідей не з’являлося. І тут наш куратор, розтягуючи-смакуючи склади промовив: “біло піниться”. Спіймавши погляди хлопців, розтлумачив: “Не пиво у вокзальному буфеті, а садок у цвітінні біло піниться”. Отак і залишилося головною словесною асоціацією з Вінницею на довгі роки. Читати далі

---

Село «КАЙДАШЕВОЇ СІМ’Ї»

Опубліковано | 21 Червня, 2017 | Прокоментуй!

Уже майже півтора століття минуло, відколи Іван Семенович Нечуй-Левицький надрукував свою «Кайдашеву сім’ю», а ніби вчора написано:

УСЕ ЯК БУЛО КОЛИСЬ

«Недалеко от Богуслава, коло Росi, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в’ється гадюкою мiж крутими горами, мiж зеленими терасами; од яру на всi боки розбiглись, неначе гiлки дерева, глибокi рукави й поховались десь далеко в густих лiсах. На днi довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоцi, зеленiють левади. Греблi обсадженi столiтнiми вербами. В глибокому яру нiби в’ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать нiби вправленi в зелену оправу прикраси з срiбла. Два рядки бiлих хат попiд горами бiлiють, неначе два рядки перлiв на зеленому поясi. Коло хат зеленiють густi старi садки…»

Читати далі

---

«Ти впізнаєш мене. Але не знаєш» (Художній простір збірки О. Тараненко «Простий сюжет»)

Опубліковано | 15 Червня, 2017 | Прокоментуй!

 Той, хто розуміється на житті,

одразу відчув би, що все це щирісінька правда

Антуан де Сент-Екзюпері «Маленький принц»

Переді мною маленька книжечка – поетична збірка «Простий сюжет» Ольги Степанівни Тараненко, поетеси з Харкова. Видана вона в далекому 1992 році. Читати далі

---

Театральний вояж Миколи Гоголя: Тбілісі – Полтава – Харків

Опубліковано | 1 Червня, 2017 | Прокоментуй!

Йдеться про виставу славнозвісного Тбіліського драматичного російського театру імені Олександра Грибоєдова «Ревізор» за п’єсою Миколи Гоголя, переглянути яку пощастило й харківцям.

Читати далі

---

Ігор Михайлин. «Веселі поради» Олега Чорногуза у феноменальній та функціональній площині

Опубліковано | 21 Травня, 2017 | Прокоментуй!

І. Попередники Олега Чорногуза

Хто насмілиться заперечити, що художня література має величезний виховний вплив, а відтак і виховну функцію? Сподіваюся, ніхто! А то б для чого одні люди розповідали іншим довгі історії зі свого й чужого життя, як не для того, щоб у кінці сказати: роби отак — раз; роби отак — два; роби отак — три. Для того, щоб бути переконливішими й переконливішими, історії ставали все довшими й довшими. Довелося винайти письмо, щоб ті історії увічнити й передавати по горизонталі (в інші urbi et orbi, щоб і там навчалися мешканці корисним настановам) і по вертикалі (щоб інші покоління, які заселять землю після авторів корисних порад могли так само скористатися їхніми знаннями).

Новітніми дослідженнями доведено, що література виникла з пекучої потреби людини повчати інших людей. Першим літературним жанром став жанр повчання. Оскільки загальна монографія про жанр повчання у світовій та українській    літературі, яку б ми могли зреферувати тут, досі з незрозумілих для нас причин відсутня у філологічній науці, нам доведеться самим накидати акварельний етюд на цю тему. Читати далі

---