Історія

Ігор Михайлин. Філософ з головою хлопчика. З нагоди 60-річчя від дня народження Анатолія Стожука

Опубліковано | 19 Березня, 2015 | Прокоментуй!

Не приховаю: я позичив цю назву. Так Кость Буревій назвав Валер’яна Поліщука в статті, яку опублікував у журналі «Червоний шлях» (1930, № 3-4).

Чому ця назва пасує до Анатолія Петровича Стожука?

Хочеться думати, що цього не потрібно пояснювати тим, хто його знає, чув його виступи, читав його твори.

Я вперше подумав про таке визначення колись давно, слухаючи його виступ на письменницьких зборах. Тоді виступало багато промовців, але лише Анатолій Петрович запам’ятався, бо говорив про сучасний стан літератури, літературний процес, про проблеми Спілки й нашого письменницького довкілля, але… осмислював це з певної метапозиції, піднявшись на вершину, з якої були видні, в один бік глянувши, причини, а в другий бік глянувши, наслідки; говорилося про це такими словами, що я подумав, ще тоді не знаючи гаразд його творчості, що Анатолій Петрович — поет. Потім довідався: ні, прозаїк, який пише на історичні теми. Читати далі

---

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія

Опубліковано | 7 Березня, 2015 | 1 коментар

Ушкалов Л. В.

У 95 Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. — Харків-Едмонтон-Торонто: Майдан; Видавництво Канадського Інституту Українських Студій 2014. — 602 с.

ISBN 978-966-372-536-9.

До книги входить близько 300 невеликих есеїв про світ ідей та образів Тараса Шевченка (1814—1861) — поета, художника, музиканта, мислителя. Шевченко постає тут людиною, яка надзвичайно тонко й трепетно відчуває природу, мистецтво, життя в усіх його проявах: від побуту до метафізики. Автор розглядає Шевченка в широкому контексті української та світової культури. А ще, пильно вдивляючись в образ поета, він намагається описати свій власний духовний досвід.

Читати тут

 

---

«Очима культури» № 38. Із послідовників «бойчукізму»: Галина Севрук.

Опубліковано | 5 Березня, 2015 | Прокоментуй!

Коли ретроспективно думаємо сьогодні про поняття «мистецтва українських шістдесятників», ім’я Галини Севрук, напевне, з’являється в нашій уяві (якщо воно узагалі з’являється) не серед перших і відомих його представників. У дисидентському середовищі, до якого вона була наближена, значно відоміші постаті Івана Марчука, Опанаса Заливахи або ж Богдана Сороки. Серед більш аполітичних «неформалів» (чи то пак мистецького «андерґраунду») видатнішою із перспективи сьогоднішнього дня є творчість чи то киянина Олександра Дубовика, чи львів’янина Карла Звіринського. І безперечно усі ці митці заслуговують на окреме й детальне обговорення, а то й на свої окремі телесюжети, які, можливо, мені ще вдасться здійснити колись у майбутньому. (А, звісно, є ще й спадщина офіційних соцреалістів 60-х рр., але про них сьогодні не так часто виникає бажання серйозно замислюватися й згадувати…)

Читати далі

---

Ірина Мироненко. Прощання на вітрах розлук

Опубліковано | 2 Березня, 2015 | Прокоментуй!

Людей об’єднує пам’ять, а не сума смертей, що були до нашого народження. Нові справи і зустрічі, але й прощання не дають загубитися в часі й зневірі. Селище Ков”яги, що на Валківщині, прощалося зимового дня зі своїм земляком — письменником і громадським діячем Віктором Гаманом. Він ще 1988 року, після смерті своєї матері — солдатської вдови перетворив садибу на музей, бо сам мешкав у Києві. Журналіст за фахом, апаратник за партійною кар’єрою (скромне самовизначення – “піхотинець апарату”), він мав кабінета в одному коридорі, що й майбутній Президент України Леонід Кравчук. Збірками публіцистики стали його багаторічні щоденники “І один в ЦК воїн”, “Від обкомівських коридорів до коридорів Кабміну”, “У політиці друзів не буває”. Читати далі

---

Ігор Михайлин. Як новий Харків переміг стару харківську владу

Опубліковано | 26 Лютого, 2015 | Прокоментуй!

Напередодні Нового, 2015 року, надійшла радісна звістка: 25 грудня 2014 року Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду винесла постанову про задоволення позову Ростислава Небельського щодо визнання незаконним рішення Харківської міської ради від 25 вересня 2013 року «Щодо меморіальної дошки Шевельову» і винесеного на підставі цієї ухвали розпорядження Харківського міського голови. Юрій Шевельов, який мріяв про новий Харків, переміг стару харківську владу. Він знову повернеться на свою батьківщину. Його меморіальна дошка буде відновлена. Читати далі

---

Леонід УШКАЛОВ. «ПРО НАСЛІДУВАННЯ ХРИСТА» В УКРАЇНІ (ЕСКІЗ НА РІЗДВО)

Опубліковано | 7 Січня, 2015 | Прокоментуй!

У 1427 році августинець-канонік Тома Кемпійський (Томас Гемеркен; 1379/80–1471) завершив роботу над своїм славетним набожним трактатом під назвою «De imitatione Christi» («Про наслідування Христа»). А в 1473 році, невдовзі по смерті автора, трактат Кемпійця вперше побачив світ друком. І з того часу цей невеликий за обсягом твір став справжнім мегабестселером, найбільш тиражованою набожною книжкою після Біблії. Він існує ніби поза часом і простором. Кажуть, що «Imitatio» витримало не одну тисячу видань і перекладене майже сотнею мов. Цей твір має якусь надзвичайну притягальну силу. А в чому вона полягає? Відповісти на це питання досить складно. Йоган Гейзінга в книзі «Осінь середньовіччя» (1919) писав про це так: Кемпієць «не був ані богословом, ані гуманістом, ані філософом, ані поетом; власне кажучи, він не був навіть містиком; і він написав книгу, якій судилося стати духовною втіхою на цілі віки». Справді, Кемпієць не мав ані палкого громадянського темпераменту, ані домежно розкутої фантазії, він не знав нестримного пориву в метафізичні глибини… «Він, – каже Гейзінга, – скрізь шукав одного лише спокою і знайшов його in angello cum libello [у куточку з книжечкою]». Через кілька століть після Кемпійця мій улюблений мислитель Сковорода, намагаючись окреслити найглибшу суть філософії, напише в одному з листів: філософія – то не що інше, як уміння «перебувати на самоті з собою… з собою вміти вести розмову» («secum ipso morari… secum loqui posse»). Щось подібне можна сказати й про «Imitatio»: це щира некваплива розмова з самим собою про сенс усього, що коїться в тебе на душі. І ця розмова рано чи пізно стає розмовою з Богом, золотавою ліствицею Якова на темному тлі життя, словом, вона стає твоєю розрадою. Мабуть, якраз тому, – продовжував Гейзінга, – книга Кемпійця, «сповнена нехитрих роздумів про життя та смерть і призначена для скутого безнадією серця, стала книгою воістину для всіх часів». Сам її ритм годен справляти на тебе невигладне враження: «Монотонне звучання фраз, що спокійно плинуть одна за одною, і стримані асонанси робили б «Imitatio» подвійною прозою, якби не той рівномірний ритм, що викликає в уяві гомін моря в тихий дощовий вечір чи вже подих осіннього вітру… Тут тільки мир, спокій, тиха смиренна надія й утіха. «Taedet me vitae temporalis». «Земне життя мені мульке», – каже Тома. Але звернені до нас слова цієї далекої від світу людини підтримують нас у житті так, як не годні підтримати жодні інші».

А яке місце посідає трактат Кемпійця в духовному світі української людини? Поговорімо про це бодай коротко в час святкування Різдва. Читати далі

---