Події

Відійшла у вічність Лідія Доценко

Опубліковано | 28 Лютого, 2021 | Прокоментуй!

На 77 році життя відійшла у вічність наша посестра, поетка великого таланту Лідія ДОЦЕНКО.

 Її творчий доробок вражає майстерним умінням подати складні теми геніально просто. Її власні почуття не затуляли і не викривляли ані звичайний день, ані мить, в якій проявлялася вічність.

***

Хмарки розхристано-крилаті…

Піти схотілося й мені

Туди.

І я іду в картину

Тихенько, щоб не розбудить

Жаркого літечка дитину,

Нехай ще трішечки поспить.

А я спинюсь біля корови,

Щоб відігнать дроків і мух.

‒ А підійди-но, чорноброва! –

Гукне із затінку пастух.

Піду.

Усядуся на сіні,

Мов споконвіку тут живу.

І буду лускати насіння

На ледь жовтіючу траву.

МАЛА БАТЬКІВЩИНА

«На згорбленій спині несу свою втому»,

Та юною знов повертаюсь додому.

В атласних стрічках, у барвистім віночку,

Намисті, що рясно квітчає сорочку –

На фото, де я ще вдивляюсь в майбутнє,

А там, за плечима, усе незабутнє.

Образи і кривди, і ніжність, і ласка.

Бабусина пісня і мамина казка.

Там, з чорною стрічкою, батьків портрет.

Там саду весняного білий сонет.

Попереду – йти ще… і пилу ковтати.

Та рідна земля буде сонцем світати,

Таким, що ніколи не має захóду,

Цвітінням картоплі отого городу,

Де грудочка кожна крізь душу пройшла

Селянського роду…

Тоді я взяла

З собою найкраще, що можна узяти:

Горіх на причілку, барвінок хрещатий,

З колодязя – краплю. Жарину із печі,

А туга сама опустилась на плечі…

***

Відпливають за обрії сині

Мої Богом відпущені дні.

Я молюся моїй Україні.

Я для неї співаю пісні.

І веселі, і мрійно-журливі,

Хоч не так і далеко їх чуть…

Нам казали: ви дуже щасливі.

Ми ж не вмієм щасливими буть.

(За століття навчилися плакать.)

Хтось повірив сльозам?

От дива…

…Десь у лісі росла собі плаха.

Десь на шиї росла голова…

***

Так було.

Та невже ж так і буде!?

Знову нам – споконвічні граблі…

Ми б’ємо себе віддано в груди

Перед кимось на рідній землі…

…Відпливають за обрії сині

І пісні,

і роки,

і віки.

Я молюся моїй Україні

І надіюсь: почує-таки.

***

Світе білий,

білий світе,

чом ти чорний?

Я в твоєму

дні хисткому,

як у човні.

Соломиночка

той човен

в океані.

Ще веслую,

та, напевне,

з сил останніх.

Ще пливу,

тебе питаю:

світе вічний,

Може, й справді

людство розумом

калічне?

Білий світе,

світе білий,

дай нам раду.

Поклади

у кожне серце

Божу правду!

Надоум

і проясни.

Дай вздріти Небо!

Світе Світлий,

я звертаюся

до тебе,

Та, чий човник

в океані – соломинка.

Та, що в безмірі людському

просто жінка.

АКАЦІЯ

Торкає хмар акація в дворі,

Та все частіше бідкається мати.

‒ Як зійде сніг і стане на порі,

То треба цю акацію зрубати.

Зістарілась. А що, як упаде?

Завалить дах, а шифер в дефіциті…

Сніги зійшли, ізнов бджола гуде

І кетяги висять, як перемиті.

‒ Нехай пізніше…

Осінню нехай.

А край зрубати, бо наробить лиха.

…Птахи летять,

летять у теплий край.

Сніги ідуть,

з вітрами йдуть і тихо.

І знов весна, і знову ті ж слова…

Давно було, а серце пам’ятає.

Торкає хмар акація.

Жива!

І маму виглядає…

виглядає…

***

Зімкну повіки і почую:

‒ Лі-і-і…

І що там знайдеш – у отій золі?

Вогонь погас, а свідком, що горів,

Є лиш лиш димок сивенький угорі.

Лише димок. Вже ні думок. Ні слів.

І тільки спомин срібно так дзенів,

Мов чарочка порожня на столі:

‒ Лі-і-і…

***

Отак і живу…

Будинки – до неба. Асфальт під ногами,

А я, мов дитя, що відстало від мами.

Не звикну ніяк до людського потоку,

Тут серцю тривожно, хоч весело оку.

Хоч маю до послуг метро і трамваї,

Село мене подихом степу тримає.

Десь там у степу моя срібна підкова.

В селі моє серце, в селі моя мова.

В селі я не в’яну. У місті не квітну.

Між ними двома я живу перелітно.

***

Як марево, як ранішній туман,

Як чиста правда, вільна, без кайданів

Як давня стежка крізь гінкий бур’ян,

Як дощ із хмари довго-довго жданий

Ішла я…

І ніхто не зупиняв.

Бо в кожного свої діла нагальні,

Уроки днів печальні і повчальні,

Де кожен і чекає й доганя…

А я іду.

Сама себе шукаю,

Я знаю те – чого іще не знаю.

Пташині кожній, дереву – рідня!

Я вийшла з ночі.

З отакої ночі…

Я вікнам задивляюся ув очі.

Ніхто ще в мене сонця не відняв!

***

Кинути.

Кинути.

Кинути все!

Хай мене вітер у даль понесе.

Хай мені хмари розкажуть про себе…

О незборима польоту потреба.

Знаєш же,

знаєш

– це неможливо!

Справи земні невідкладно важливі.

(Так розрослися: коріння, і віти…)

Де себе,

де себе,

де себе діти?

Крила здійняти в дорогу далеку.

Вигукне хтось:

− Подивіться, лелека!

Хтось заперечить:

− Ні – журавлиха!

Я ж з висоти озиватимусь тихо.

Я ж закурличу, неначе весною…

Господи,

Господи, що це зі мною?

***

Понад шляхом аж за обрій бігла

Біла гречка. Бігла гречка біла.

Гречка біла, вітер білий, бджоли

Так гули-дзвеніли, як ніколи.

Як ніколи, хоч усе те саме:

Йде земля за руку з небесами.

З небесами поруч споконвіку

Жайворон і цяткою − шуліка.

Цяткою – шуліка креслить кола.

День як день. Як завжди. Як ніколи.

Як ніколи гречка біла-біла

Понад шляхом аж за обрій бігла.

***

Не радійте, вороги.

Не сумуйте, друзі.

Потечуть в моря сніги.

Зацвіте у лузі.

Перемелена мука

зсиплеться у глеки.

А мене вже хтось гука

у краї далекі.

Я знімусь, у синю даль

пташкою полину.

Спів веселий – не печаль

вам на згадку кину.

Хтось згада мене добром,

хтось і не згадає.

Срібна зірка над селом

Ранок виглядає.

Будуть ночі. Будуть дні.

Будуть будні й свята.

І до вас мої пісні

будуть прилітати…

Біло-біло навкруги.

Тихо-тихо в лузі.

Не радійте, вороги.

Не сумуйте, друзі!

---

Допомогти Олександрові БОБОШКУ

Опубліковано | 18 Лютого, 2021 | Прокоментуй!

Друзі!
Поет Олександр Бобошко перебуває в лікарні й потребує нашої підтримки та по можливості фінансової допомоги.
Картка АльфаБанку: 4102 3212 5405 2052.

---

ТРИМАЙТЕ СКИБКУ КАВУНА! (історії радіолюдей Харкова)

Опубліковано | 12 Лютого, 2021 | Прокоментуй!

13 лютого відзначається Всесвітній день радіо. Його проголошено ЮНЕСКО на честь того, що 13 лютого 1946 року вперше вийшло в ефір «Радіо ООН». Воно транслювало засідання із штаб-квартири організації.

Такий день заснували 2011 року з ініціативи Іспанії. Він нагадує  світові про важливу роль радіо, яке залишається ЗМІ з найширшою аудиторією у світі, найдоступнішим для різних територій і громад. Різноманітний радіоландшафт світу – це і регіональні станції.  Про Харківське обласне радіо межі ХХ-ХХІ століть, його журналістку й «радіоняню» багатьох літераторів і акторів Владлену Костенко (на фото – у білій блузі) читайте згадки різних людей.

Читати далі

---

“Літературна мозаїка”: продовження спогадів Олександри КОВАЛЬОВОЇ

Опубліковано | 8 Лютого, 2021 | Прокоментуй!

Звідки і як до людини приходить натхнення? Раптовими спалахами? Потужними потоками?  Тихою радістю від усвідомлення просвітленості буття?  Навіть зовсім далекі від мистецтва люди розуміють,  що тільки те, що піднялося над буденністю, стало піснею, казкою, картиною художника, художнім фільмом, піднімає за собою і нас. Є таємничий і загадковий казан естетики, лише пропущені через нього людські думки, вчинки, мрії, бажання манять нашу уяву,  будять людську душу…

Читати далі можна тут:

---

СУМНА ВЕСЕЛІСТЬ АНТОНА ЩЕГЕЛЬСЬКОГО

Опубліковано | 23 Січня, 2021 | Прокоментуй!

У багатьох літераторів і журналістів є історії незустрічей. Відкладаєш розмову, рецензію, радіопрограму, бо ще встигнеться,  а наштовхуєшся на повідомлення про останню дорогу. Отак склалося із  сімдесятником Антоном Щегельським. Його добре знають у старшому й середньому колах журналістів, його книжки відомі літераторам. Колишній головний редактор  Дніпропетровського обласного  радіо  Валентина Орлова подарувала оцей образ  “був весело-  сумним”.  Разом із Валентиною  згадуємо Антона. Він би точно уважно вислухав ї думки про сучасний радіопростір . Тож читайте неювілейні нотатки.

Читати далі

---

“МОЄ ГЕРМАНОФІЛЬСТВО”: продовження спогадів Олександри КОВАЛЬОВОЇ

Опубліковано | 21 Січня, 2021 | Прокоментуй!

“Розповідь про багаторічні німецько-українські  літературні  зв’язки Харкова нового часу починається з 1993-го року,  з першої організованої поїздки харківських літераторів до міста-побратима Нюрнберга.  А оскільки за кожною подією стоять люди, то з людей і має починатися кожна розмова про ті чи інші події…

Продовження спогадів читайте тут:

---