Події

Алесь Карлюкевіч. Беларускія адрасы ў Харкаве

Опубліковано | 6 Травня, 2021 | Прокоментуй!

Газета «Звязда, яка виходить у Мінську, опублікувала статтю Олеся Карлюкевича про білоруських письменників, науковців та освітян, пов’язаних з Харковом і Харківщиною. Хронологічні її рамки – від кінця ХІХ – до середини ХХ століття. Поширюємо з дозволу автора мовою оригіналу.

Читати далі

---

«Втратили все, окрім волі і впертості» (за щоденником переселенки до Нової Зеландії)

Опубліковано | 8 Квітня, 2021 | Прокоментуй!

Суворий карантин допоміг нашій колишній співвітчизниці після семи переїздів, втиснутих у шість років, навести лад в особистому архіві та видати колись залишені їй у Новій Зеландії щоденники. Писалися вони на межі Другої світової війни і епохи заснування української діаспори в цій частині Тихого океану.
Рушійні збіги: коли закінчувалася робота над книжкою «Через вогонь над водою», другий апеляційний адміністративний суд у Харкові визнав протиправним та скасував рішення Опішнянської селищної ради Полтавської області про перейменування вулиці Явдохи та Гаврила Пошивайлів на Свято-Михайлівську. Ця родина заснувала перший в Україні приватний музей кераміки, у їхньому будинку 1999 року було створено Меморіальний музей-садибу гончарської родини Пошивайлів. Там виростала, проводила літні канікули їхня онука – полтавка Наталя Пошивайло-Таулер. Нині вона – віце-президент Східної, Південної та Південно-Східної Азії, Океанії та Африки у Світовому Конгресі Українців, голова осередку «Мальви» (Союз Українок в штаті Вікторія, Австралія).
Ось яка жінка привела паперового корабля-рукописа до видавництва в Україні. Тож погортаймо спогади Марії Креховець «Через вогонь над водою».

Читати далі

---

Вітаємо переможців Конкурсу на здобуття Обласної премії імені Тані Шамрай

Опубліковано | 7 Квітня, 2021 | Прокоментуй!

---

День народження Анатолія СТОЖУКА

Опубліковано | 18 Березня, 2021 | Прокоментуй!

18 березня святкує День народження Голова Харківської обласної організації НСПУ АНАТОЛІЙ ПЕТРОВИЧ СТОЖУК – відомий слобожанський прозаїк, літературний критик, видавець.

Із роси й води, Анатолію Петровичу! Наснаги й сил для нових творчих проєктів, здоров’я Вам та благодаті Божої, розуміння й підтримки зусібіч!

Безмежно дякуємо за Вашу добру вдачу, підтримку культурних ініціатив, внесок у літературу Слобожанщини та всієї України!!!!

Харківська письменницька громада

---

Щастя й шану обережно неси

Опубліковано | 4 Березня, 2021 | Прокоментуй!

Масштабний зсув ґрунту у передмісті норвезької столиці Осло, травмовані і загиблі, евакуація вертольотами – так ця північна заможна країна переходила із 20-го у 21-й рік нинішнього століття. Колишня харків’янка Лариса Семеніхіна-Нес, щоб заспокоїти синів і друзів, які живуть в Україні, поширила в соцмережах карту зсувів. Ось її коментар: «Нас відділяє від небезпечного місця 300 метрів. Наш дім стоїть на скелі. Безпечно».

         Страшніше геологічних потрясінь невидимі душевні випробування. Тому обираю заголовком розповіді норвезьке прислів’я про щастя, шану та обережність.   

Перший харківський шлюб університетських випускників Лариси Семеніхіної і Віталія Гольдштейна розпався під тиском КДБ.  Вона з маленьким сином стала невиїзною з СРСР. Він спершу опинився в Москві, працював в «Известиях», журналі «Крокодил». Потім фіктивний шлюб, еміграція, відомість англомовного письменника Віталія Вітальєва.

Читати далі

---

Відійшла у вічність Лідія Доценко

Опубліковано | 28 Лютого, 2021 | Прокоментуй!

На 77 році життя відійшла у вічність наша посестра, поетка великого таланту Лідія ДОЦЕНКО.

 Її творчий доробок вражає майстерним умінням подати складні теми геніально просто. Її власні почуття не затуляли і не викривляли ані звичайний день, ані мить, в якій проявлялася вічність.

***

Хмарки розхристано-крилаті…

Піти схотілося й мені

Туди.

І я іду в картину

Тихенько, щоб не розбудить

Жаркого літечка дитину,

Нехай ще трішечки поспить.

А я спинюсь біля корови,

Щоб відігнать дроків і мух.

‒ А підійди-но, чорноброва! –

Гукне із затінку пастух.

Піду.

Усядуся на сіні,

Мов споконвіку тут живу.

І буду лускати насіння

На ледь жовтіючу траву.

МАЛА БАТЬКІВЩИНА

«На згорбленій спині несу свою втому»,

Та юною знов повертаюсь додому.

В атласних стрічках, у барвистім віночку,

Намисті, що рясно квітчає сорочку –

На фото, де я ще вдивляюсь в майбутнє,

А там, за плечима, усе незабутнє.

Образи і кривди, і ніжність, і ласка.

Бабусина пісня і мамина казка.

Там, з чорною стрічкою, батьків портрет.

Там саду весняного білий сонет.

Попереду – йти ще… і пилу ковтати.

Та рідна земля буде сонцем світати,

Таким, що ніколи не має захóду,

Цвітінням картоплі отого городу,

Де грудочка кожна крізь душу пройшла

Селянського роду…

Тоді я взяла

З собою найкраще, що можна узяти:

Горіх на причілку, барвінок хрещатий,

З колодязя – краплю. Жарину із печі,

А туга сама опустилась на плечі…

***

Відпливають за обрії сині

Мої Богом відпущені дні.

Я молюся моїй Україні.

Я для неї співаю пісні.

І веселі, і мрійно-журливі,

Хоч не так і далеко їх чуть…

Нам казали: ви дуже щасливі.

Ми ж не вмієм щасливими буть.

(За століття навчилися плакать.)

Хтось повірив сльозам?

От дива…

…Десь у лісі росла собі плаха.

Десь на шиї росла голова…

***

Так було.

Та невже ж так і буде!?

Знову нам – споконвічні граблі…

Ми б’ємо себе віддано в груди

Перед кимось на рідній землі…

…Відпливають за обрії сині

І пісні,

і роки,

і віки.

Я молюся моїй Україні

І надіюсь: почує-таки.

***

Світе білий,

білий світе,

чом ти чорний?

Я в твоєму

дні хисткому,

як у човні.

Соломиночка

той човен

в океані.

Ще веслую,

та, напевне,

з сил останніх.

Ще пливу,

тебе питаю:

світе вічний,

Може, й справді

людство розумом

калічне?

Білий світе,

світе білий,

дай нам раду.

Поклади

у кожне серце

Божу правду!

Надоум

і проясни.

Дай вздріти Небо!

Світе Світлий,

я звертаюся

до тебе,

Та, чий човник

в океані – соломинка.

Та, що в безмірі людському

просто жінка.

АКАЦІЯ

Торкає хмар акація в дворі,

Та все частіше бідкається мати.

‒ Як зійде сніг і стане на порі,

То треба цю акацію зрубати.

Зістарілась. А що, як упаде?

Завалить дах, а шифер в дефіциті…

Сніги зійшли, ізнов бджола гуде

І кетяги висять, як перемиті.

‒ Нехай пізніше…

Осінню нехай.

А край зрубати, бо наробить лиха.

…Птахи летять,

летять у теплий край.

Сніги ідуть,

з вітрами йдуть і тихо.

І знов весна, і знову ті ж слова…

Давно було, а серце пам’ятає.

Торкає хмар акація.

Жива!

І маму виглядає…

виглядає…

***

Зімкну повіки і почую:

‒ Лі-і-і…

І що там знайдеш – у отій золі?

Вогонь погас, а свідком, що горів,

Є лиш лиш димок сивенький угорі.

Лише димок. Вже ні думок. Ні слів.

І тільки спомин срібно так дзенів,

Мов чарочка порожня на столі:

‒ Лі-і-і…

***

Отак і живу…

Будинки – до неба. Асфальт під ногами,

А я, мов дитя, що відстало від мами.

Не звикну ніяк до людського потоку,

Тут серцю тривожно, хоч весело оку.

Хоч маю до послуг метро і трамваї,

Село мене подихом степу тримає.

Десь там у степу моя срібна підкова.

В селі моє серце, в селі моя мова.

В селі я не в’яну. У місті не квітну.

Між ними двома я живу перелітно.

***

Як марево, як ранішній туман,

Як чиста правда, вільна, без кайданів

Як давня стежка крізь гінкий бур’ян,

Як дощ із хмари довго-довго жданий

Ішла я…

І ніхто не зупиняв.

Бо в кожного свої діла нагальні,

Уроки днів печальні і повчальні,

Де кожен і чекає й доганя…

А я іду.

Сама себе шукаю,

Я знаю те – чого іще не знаю.

Пташині кожній, дереву – рідня!

Я вийшла з ночі.

З отакої ночі…

Я вікнам задивляюся ув очі.

Ніхто ще в мене сонця не відняв!

***

Кинути.

Кинути.

Кинути все!

Хай мене вітер у даль понесе.

Хай мені хмари розкажуть про себе…

О незборима польоту потреба.

Знаєш же,

знаєш

– це неможливо!

Справи земні невідкладно важливі.

(Так розрослися: коріння, і віти…)

Де себе,

де себе,

де себе діти?

Крила здійняти в дорогу далеку.

Вигукне хтось:

− Подивіться, лелека!

Хтось заперечить:

− Ні – журавлиха!

Я ж з висоти озиватимусь тихо.

Я ж закурличу, неначе весною…

Господи,

Господи, що це зі мною?

***

Понад шляхом аж за обрій бігла

Біла гречка. Бігла гречка біла.

Гречка біла, вітер білий, бджоли

Так гули-дзвеніли, як ніколи.

Як ніколи, хоч усе те саме:

Йде земля за руку з небесами.

З небесами поруч споконвіку

Жайворон і цяткою − шуліка.

Цяткою – шуліка креслить кола.

День як день. Як завжди. Як ніколи.

Як ніколи гречка біла-біла

Понад шляхом аж за обрій бігла.

***

Не радійте, вороги.

Не сумуйте, друзі.

Потечуть в моря сніги.

Зацвіте у лузі.

Перемелена мука

зсиплеться у глеки.

А мене вже хтось гука

у краї далекі.

Я знімусь, у синю даль

пташкою полину.

Спів веселий – не печаль

вам на згадку кину.

Хтось згада мене добром,

хтось і не згадає.

Срібна зірка над селом

Ранок виглядає.

Будуть ночі. Будуть дні.

Будуть будні й свята.

І до вас мої пісні

будуть прилітати…

Біло-біло навкруги.

Тихо-тихо в лузі.

Не радійте, вороги.

Не сумуйте, друзі!

---