Публікації за тегом "Ірина Мироненко"

“А я вже думав одружитись, і веселитися, і жить…” (Трилогія Антонії Цвід про кохання Тараса Шевченка)

Опубліковано | 3 Липня, 2017 | Прокоментуй!

Тритомник  ненав’язливо підказав: влітку 1847 року цар Микола І підписав вирок, яким Тарас Шевченко був відданий  у солдати. Тарас Григорович потрапив до Оренбурзького Окремого корпусу. Через  170 років по  тому не тільки різними містами й містечками України, а й кількох  країн світу розійшлися історії його кохання, уявлені й переказані без пліткарства жінкою. Сторінки роману-перформансу Антонії Цвід (тобто роману-вистави, який поєднує мистецтво зображення і театру, вернісаж плюс сцена)  іноді нагадують сценарій багатогодинного серіалу. Чи зніме хто хоча б дві кольорові повнометражні серії про найвідомішого для самої України великого українця? Грошових одиниць  з його портретами потрібно занадто багато.  Поки що залишаються фестивалі-свята-вишивки-портрети та пам’ятники, як в одеському вірші Тараса Федюка: “Там стоїть Тарас Шевченко, мов навіки заблудився. І спитати б про дорогу, та хіба дорога є?”

  Читати далі

---

“Гостра така граматика — з болю, надії, чуда…”. Лариса Вировець, її Покотилівка і 10-річчя клубу “Апостроф”

Опубліковано | 8 Червня, 2017 | Прокоментуй!

  Лариса Вировець (праворуч) з  Іриною Мироненко

 

Читацько-поетично-пісенний український клуб “Апостроф” почав своє життя у січні 2007 року. Як говорить його засновниця і лідер Лариса Вировець,  років 6  із них  збиралися майже щотижня чи двічі на місяць з музикою і літературними студіями. Влаштовували зібрання у різних приміщеннях Харкова, а ще на природі. Наприклад,  виїздили на Слов’янське солоне озеро. Щорічний куліш на галявині в Покотилівці — теж клубна традиція.

Читати далі

---

“ПЛУЖАНИН” ІЗ ЗАТОПЛЕНОГО СЕЛА (до 110-річчя від дня народження репресованого письменника Василя НЕФЕЛІНА)

Опубліковано | 21 Травня, 2017 | Прокоментуй!

Післявеликодню поїздку   до села  Руські Тишки Харківського району згадую аж у травні.   Заморочили нас тоді  квітневі несподівані сніги.  Їхала  у район з каразінцями, виставкою “Цікава наука” освітнього “ЛандауЦентру” Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Це єдина в Україні мандрівна просвітницька виставка класичного  університету. Восени 2016 р. і навесні 2017 р.  викладачі і студенти разом із директором “ЛандауЦентру” Вікторією Кругловою (до речі, філологом за освітою) послідовно об’їжджають школи в районах Харківщини. Несподівані хімічні  реакції і телескоп, стілець із шурупами для йогів і небезпечні мікроби у вигляді м’яких іграшок — оце і є наука на дотик.

У чергову поїздку вибиралися харківським проспектом Науки. У 80-х на  цьому проспекті був гуртожиток університетського філфаку, збиралися молоді поети, існувала своя літературна студія з нещадними обговореннями написаного, простора читалка із широким балконом. На нього вночі, коли гуртожиток замикав вхідні двері,  видиралися хлопці — і місцеві мешканці, які загуляли, і гості.

Читати далі

---

ШАЛЕНЕ СПОДІВАННЯ ДОШЕПОТІТИСЯ ДО… (нотатки з перекладацької конференції)

Опубліковано | 4 Травня, 2017 | Прокоментуй!

 

Амфітеатр Великої фізичної аудиторії каразінського університету чудово пасував до розмови про українську школу перекладу. ІХ наукова конференція “Актуальні проблеми перекладознавства та методики навчання перекладу” пройшла з міжнародною участю саме в цих стінах квітневої пори, що снігопадами нагадувала лютий.  За високими вікнами десятого поверху відкривалася імлиста панорама Харкова. Якщо подивитися вниз, можна було побачити двох бурих ведмедів, що меланхолійно походжали засніженим майданчиком. Багаторічне сусідство університету й зоопарку увиразнювала кісточка якогось птаха, занесена на віконний укіс кимось із зоопаркових крилатих утікачів. Читати далі

---

“АЖ ДО НЕБА ТЯГНЕТЬСЯ СХІДНИЙ ФРОНТ” (люди і книжки на війні)

Опубліковано | 2 Травня, 2017 | Прокоментуй!

“АЖ ДО НЕБА ТЯГНЕТЬСЯ СХІДНИЙ ФРОНТ” (люди і книжки на війні) – стаття Ірини Мироненко із журналу “Вінницький край”, 2017, №1 про колективні збірки “Перемагать і жить”, “Україна в огні” та книжку Леоніда Логвиненка “Місячна соната війнии”.

Читати : “Аж до неба тягнеться східний фронт” (люди і книжки на війні)

---

«ЩОБ ОСВІТИТИ ПРОСТІР ЦЕЙ СОБОЮ» (пам’яті Світлани Костюк)

Опубліковано | 21 Січня, 2017 | Прокоментуй!

Різні частини складної країни іноді вдається єднати поетам. 22 січня — День Соборності України, тобто день, що символізує збирання  всіх українських земель в єдину незалежну державу. Нинішня проблема не тільки у втрачених територіях і війні, а й роз’єднаності громадян однієї країни. Території ще можна вважати неподільними, а що робити з душами, людськими переконаннями?

          Об’єднання Італії у ХІХ столітті народило блискучий афоризм, що стосується і нашого сьогодення: «Італію ми створили, тепер слід створювати італійців». Слова належать графу Кавуру, який був ключовою фігурою Рісорджименто (відродження, оновлення), першим головою ради міністрів нової держави, але невдовзі помер. Камілло Кавур прожив усього 50 років.

          То  чим тут зарадить слово поетеси, щоб у створеній Україні почуватися українцем було не прикро і не принизливо? Їй теж судилося прожити трішки більше 50-ти років.  Так складається в нашій історії, що відповіді шукаємо часто в тих, хто йде від нас передчасно. Дошукуємося у книжках, дослухаємося до записів голосу. Читати далі

---