Публікації за тегом "Ірина Мироненко"

ПЕРЕПУСТКА В ДИТИНСТВО ВІД ЛЮДМИЛИ ЖИВОЛУП

Опубліковано | 6 Грудня, 2016 | Прокоментуй!

Коли рік розлітається, як насінинки сивої кульбабки, починаєш  хапатися за світлі спогади. Що ж доброго було у 2016-му? Які новини втішали серед потоку моторошного й безнадійного? Одна з них і стала поштовхом для цієї розповіді.

          Дитяча пісня «День народження кульбаби» і серія віршів «Це вдягаємо на голівку» (про різні звичні й не дуже головні убори) принесли аж дві перемоги нашій колишній колезі й землячці Людмилі Живолуп на міжнародному літературному конкурсі романів, п’єс, кіносценаріїв, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова». Читати далі

---

«ПОВІТРЯ ЖИВОГО СЛОВА» (усім, хто був і є в радіоефірі, хто читав прозу й вірші перед мікрофоном та окремо — довоєнному диктору Василеві Попівському присвячується)

Опубліковано | 18 листопадаа, 2016 | Прокоментуй!

 

         16 листопада — День працівників  радіо, телебачення і зв’язку України. Із сучасних дотепів. Радіо піднімає нас вранці, а ввечері заколисує телебачення. Радіо будить думку. Навіть у ті години, коли хочеться спати. Сподіваюся, у вас не злипаються очі, щоб сприймати наступну інформацію.

         Саме 16 листопада 1924 року  з Харкова прозвучала перша вітчизняна радіопередача. Для  радіо підшукували означення — “газета без паперу”, “мовне кіно”. Жартували, що паперові газети дають переодстанні вісті, а останні озвучує радіо. Читати далі

---

«РВАНА РАНА РЯДКА БОЛИТЬ ДО НЕСТЯМИ…» (рецензія О. ШАЛАК на книгу І. МИРОНЕНКО)

Опубліковано | 31 Серпня, 2016 | Прокоментуй!

Напис на наплічнику, машині-водовозці чи рекламний заклик може несподівано стати лейтмотивом проникливої поезії Ірини Мироненко. Промовиста художня деталь, що дає змогу робити текст сконденсовано-коротким і символічним, – основна ознака стилю авторки. Відомо, що Гомер використовував детальний побутовий опис для відтворення правдивої епічної картини… Ірина Мироненко вдається до метафоричної деталі, що підносить її образ до рівня символу. Професор Харківського університету О.Потебня трактував термін доволі широко, наближуючи поняття символу й образу, проте не ототожнював їх. Учений вважав, що кожен образ – знак певного значення, смислу, тому – символічний. Згодом Ю. Лотман, О. Лосєв символ почали розуміти вужче; він, завдяки сталим асоціаціям, – узагальнений, завжди полісемантичний, багатоплановий і неоднорідний за своєю наповненістю. Символ Ірини Мироненко виростає із художньої деталі, гілля розкидає в асоціаціях сучасності, а корінням сягає в народну творчість та історію. Її «Місто в сірих яблуках» (Гамазин», 2016) – дивовижно цілісна і надзвичайно монолітна як на збірку поезій, яка, зазвичай, об’єднує вірші кількох років. Утім, дати під поезіями засвідчують щоденну роботу душі – звідси і єдність текстів. Читати далі

---

«ВЖЕ НЕ ОДНУ ВЕРСТУ ВІДМІРЯНО ВІД СТЕЖКИ ОТЧОЇ ЗЕМЛІ» (до ювілею ВОЛОДИМИРА КАЛАШНИКА)

Опубліковано | 3 Липня, 2016 | Прокоментуй!

На третє липня 2016 року припав 80-річний день народження мовознавця-каразінця й поета Володимира Калашника. Коли я ще навчалася в школі, Володимир Семенович уже викладав українську мову на відділенні славістики у Франції, на запрошення Університету Бордо-ІІІ. У Харківському (тоді державному) університеті ми перетнулися як заступник декана філологічного факультету і студентка, староста групи. Читати далі

---

«І ГОЛОС МІЙ ЗМИВАЮТЬ НЕБЕСА…» (про збірку Олесі Омельченко «Високий берег»)

Опубліковано | 24 Червня, 2016 | Прокоментуй!

          Долі випускників Харківського національного університету імені Каразіна (колись — державного імені Горького, а при заснуванні — імператорського) часто стають предметом досліджень істориків науки і культури. Все-таки від 1804 року  відбулося чимало подій, що вплинули на чиїсь конкретні біографії.

Героїня моєї розповіді Олеся Омельченко навчалася в університеті у 1980-1985 роках на романо-германській філології. Але Харків для неї – друге рідне студентське місто. Читати далі

---

«МОЯ ЄДИНА СВІТЛА ЦЯТОЧКА В ЖИТТІ»

Опубліковано | 27 Травня, 2016 | Прокоментуй!

          Древній художник, ілюстратор книжок для східного правителя, коштовні рукописні фоліанти супроводжував зображеннями себе і своєї коханої. Себе завжди малював червоною фарбою, а її — синьою. Ніби порівнював із стрімкістю вогню й недосяжністю неба.

Наш сучасник Олександр Шугай написав книжку про реальну пару, в житті якої були схід (Азія) і Західна Європа, Харків і Соловки, кольори страждань і короткого щастя. Хист до малювання мали і він, і вона. Він нібито розписав у степу капличку на місці падіння метеорита, вона подарувала йому автопортрет у східному вбранні, з напівзатуленою покривалом половиною обличчя — аби виразнішими здавалися темні очі. Той малюнок буде над його робочим столом до останніх днів життя. “Цвіт вишні, або Втрачене кохання Василя Мисика” (оповідь у листах і документах — з коментарями). Так повністю названо книжку, яка починається листом 1932 року. Читати далі

---