Новинки

Ольга Тараненко. Нотатки після прочитання книжки Ростислава Мельникова «Апокрифи степу»

Опубліковано | 25 Вересня, 2016 | Прокоментуй!

Одразу зізнаюсь, без вельми влучної праці художнього редактора  (Назар Гайдучик) та власне художника  (Уляни Мельникової), а також верстальниці (макетування) Тетяни Омельченко, мабуть би, і наполовину не осягнула цих текстів. Це вони налагодили на сприйняття не апокрифів (неканонічних релігійно-біблійних подань), а власне степу, де слово апокрифи, звісно ж, вжите в переносному значенні і є лише моментом, що спонукає до налаштування на власний степ автора, до його мандрівки як Адама в цьому світі. І все збулось. З кольору обкладинки, малюнків, де чільний елемент – автентика образів-символів: прутик (стебельце чи домоткані фрагменти полотна, а десь – пір’їнка),  пташка, млини, човники, глечики, жінка-ірлиця, людина, що нагадує ляльку-мотанку, тощо.

Тому зовсім не дивуєшся першому віршику,  яким розпочинається мандрівка автора у власний степ душі, що веде шляхом від народження до смерти. Віршику-лічилці:  Згіркне на денці// тиша дзвінка// осінь розкреслить// на мапи міста// і за вікном// промайне пілігрим// скаже ворожка//хто// стане// ним. І чи не одразу  відзначаєш про себе і останній вірш книги – зміст. Так, зміст сприймається саме так – віршем… Величезним мезастихом, адже  складений не з назв творів, а з виділених автором рядків із середини  віршових текстів.

Така подача книги, що писалась, збиралась не менше, ніж два десятки років, налаштовує на досить-таки незвичне читання – точно не узвичаєне сприйняття. Десь після першого дощу я зрозуміла, що годі шукати якоїсь поживи для розуміння авторського ставлення до глобальних і не дуже проблем, до актуальних нині тем, до пошуків автором світобудови і своєї дотичності до світу. Це все є. Але не таке, до чого звик.

Отож вийшло так, що я (читач) погодилась піти з автором у його мандрівку. Ось так мені і уявлялось: подорожній іде та й іде собі. А дорозі, а степу ( простору),  та й часу – нема кінця і краю. Ти йдеш, а думки снуються. Які думки?  А неважливо які,  і неважливо чи кому вони потрібні, чи кому вони цікаві? Вони приходять і відходять, а ти прошкуєш далі. Коли людина говорить на незрозумілій тобі мові, то спочатку тобі цікаво вслухатися до звучання  слів, ти слідкуєш за жестами, мімікою, тембром голосу. І врешті починаєш вгадувати те, про що думає той, хто тебе веде далі.  Читати далі

---

«РВАНА РАНА РЯДКА БОЛИТЬ ДО НЕСТЯМИ…» (рецензія О. ШАЛАК на книгу І. МИРОНЕНКО)

Опубліковано | 31 Серпня, 2016 | Прокоментуй!

Напис на наплічнику, машині-водовозці чи рекламний заклик може несподівано стати лейтмотивом проникливої поезії Ірини Мироненко. Промовиста художня деталь, що дає змогу робити текст сконденсовано-коротким і символічним, – основна ознака стилю авторки. Відомо, що Гомер використовував детальний побутовий опис для відтворення правдивої епічної картини… Ірина Мироненко вдається до метафоричної деталі, що підносить її образ до рівня символу. Професор Харківського університету О.Потебня трактував термін доволі широко, наближуючи поняття символу й образу, проте не ототожнював їх. Учений вважав, що кожен образ – знак певного значення, смислу, тому – символічний. Згодом Ю. Лотман, О. Лосєв символ почали розуміти вужче; він, завдяки сталим асоціаціям, – узагальнений, завжди полісемантичний, багатоплановий і неоднорідний за своєю наповненістю. Символ Ірини Мироненко виростає із художньої деталі, гілля розкидає в асоціаціях сучасності, а корінням сягає в народну творчість та історію. Її «Місто в сірих яблуках» (Гамазин», 2016) – дивовижно цілісна і надзвичайно монолітна як на збірку поезій, яка, зазвичай, об’єднує вірші кількох років. Утім, дати під поезіями засвідчують щоденну роботу душі – звідси і єдність текстів. Читати далі

---

Віталій Квітка. Сонце Поезії не для всіх

Опубліковано | 27 Серпня, 2016 | Прокоментуй!

 

Ростислав Мельників мені нагадує тлустість постаменту Толстого, але в поезії, – про Ростислава можна, звісно, поговорити, та над кожним з видобутих ним із надр Поезії апокрифом міркувати доведеться нескінченно довго, і однак таємниця нерозгаданості збережеться.

Звичайно, як і в кожному поетові, у ньому живуть усі поети, ним вистраждані, виношені в його поетичному череві. Однак, перетравлені й народжені наново – губами в мить декларування – вони невпізнаванні. І ця точка утаємничення відчутого тільки тобою і є поет.  Читати далі

---

Віталій Квітка. Залишаючи Атлантиду (оповіді). Частина 4. Скриня духів

Опубліковано | 20 Серпня, 2016 | Прокоментуй!

Частину першу читати тут, другу – тут, третю – тут

Переображення таємниці

 

Я вам рекомендую двічі, а то й тричі подумати, перш ніж давати ім`я людині. Сім раз відмір, один відріж – якось казала одна баба найталановитішій зі своїх онучок. Одначе, не талантом єдиним: внучка виросла і вчинила в своєму житті рівно навпаки.  Читати далі

---

Віктор Бойко. МАНДРІВКА У ЛІСОВУ ПІСНЮ

Опубліковано | 17 Серпня, 2016 | Прокоментуй!

«Лісова пісня» — літературно-мистецький фестиваль у Лесиному краю (Волинь, 6-7 серпня цього року). Відвідав його, відвідав і не пожалкував… Мало сказати… Опинившись у ковельській плацкарті на найпрестижнішому місці № 37 (бокове, біля туалету) насамперед був уражений — в усьому вагоні жодного російського слова. Як у тому галицькому анекдоті: «Вуйку, радіо каже, шо москалі в космос полетіли…» — «Шо, всі?»…

Повністю нарис читати тут.

---

ПОЕЗІЯ СЛОБОЖАНЩИНИ: стаття в журналі “СіЧ”

Опубліковано | 2 Серпня, 2016 | Прокоментуй!

У журналі “Слово і час” (№ 6 за 2016 рік) вийшла стаття київської віршознавиці Надії Гаврилюк “Поетичне суцвіття Слобожанщини”, де розглянуто жіночі й чоловічі голоси харківської лірики ХХ-ХХІ ст. Попри деяку суперечливість саме такого “набору” постатей, творчість яких окреслено в розвідці, відрадно, що література Слобожанщини актуалізована на всеукраїнському рівні; дослідниця тонко передає настрій, оприявнює загальну тональність, стилістику, тематику поезії наших авторів. Статтю можна читати тут

 

---