Новинки

Ігор Михайлин. Як Олег Чорногуз двічі хотів до моря (Нотатки до ювілею)

Опубліковано | 27 Липня, 2016 | Прокоментуй!

Можливо, він хотів до моря й більше, ніж два рази. Можливо, він хотів до моря все життя. Але розповів про своє бажання лише двічі.

Перший раз — у 1973 році.

Це був чорний для свідомого українства час. Попередній рік сьогодні в історії відомий під назвою Репресії в Україні 1972 року. Тоді були заарештовані Василь Стус, Іван та Надія Світличні, Євген Сверстюк, Леонід Плющ, Іван Дзюба (у Києві); В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Ірина та Ігор Калинці (у Львові); Анатолій Здоровий та Ігор Кравців (у Харкові). Загальне число арештованих за підрахунками різних авторів коливалося від ста до двохсот осіб. Арешти тривали й 1973 року. 19 лютого 1973 року був заарештований поет Степан Сапеляк та 24 вересня 1973 року засуджений Тернопільським судом до п’яти років позбавлення волі та трьох років заслання. Його доля з 1983 року була пов’язана з Харковом.

Російській комуністичній владі вкотре здалося, що вона остаточно приборкала українців на їхній власній землі, на своїй батьківщині. Аж раптом… Читати далі

---

Віталій Квітка. Залишаючи Атлантиду (оповіді). Частина 3. Гуртожиток №4

Опубліковано | 9 Липня, 2016 | Прокоментуй!

Частину першу читати тут, другу – тут

 Маневр

Маневровий проплив просто перед  очима. І чомусь беззвучно, як лінкор на обрії. Вони були якісь дивні і красиві. Дама, опершись на гранітне підвіконня вокзалу, в обтягнутих чорних брюках, за якими вгадувалися непомірно огромні, надприродні стегна, еротизм яких цього разу дещо пом’якшував, щоправда, чорний колір і крій брюк. І її бахур, з класичними залисинами, непомірно жвавий і водночас мовчазно простягаючий їй назустріч руку. Усмішка, яка грала на її вродливому обличчі, де очі були скриті окулярами, не змінила своїх обрисів. І тільки рух тендітної руки видав емоції. З викривленого, незугарного тіла, в якому було сховане щось приховано-квапливе, схоже на рух на негайну втечу звідси, вгадувався незадачливий коханець, який залишив навік-вічні, а скорше, на кілька рахованих еденських днів, жінку та п’ятеро дітей у гонитві за мрією. Вона була схожа на дівку. Архісексуальна, вона поводилася стримано і витончено – явно, перекладачка на англійську з провінції, яка приїхала в мегаполіс на зустріч із ще не покуштованим нею в цьому житті коханцем, із яким вона мріє прокусити-таки того досі забороненого їй, міщанці, плоду. Зараз вони стоять і думають, якими митями насолоджуватися далі. З виглядом змовника, дістає вона з сумочки рекламну газетку і її палець уже човгає в пошуках найдешевшого київського житла на добу. Читати далі

---

Віталій Квітка. Залишаючи Атлантиду (оповіді). Частина друга

Опубліковано | 25 Червня, 2016 | Прокоментуй!

Частину першу читати тут

Пам’яті Полікарпа

 

Мій дід Іван – як і я – геть не гуляв із дівчатьми.

Ніколи, і за жодних обставин його – як мені спочатку бабою Настею відповідно налаштованому думалося – бурхливої юності.

Усьому причиною був деякий містичний Полікарп.

Дід пам’ята, що Полікарп навіть якийсь час був комсорг у Великій Андрусівці. Тоді вона ще не стала наполовину морем – там були дванадцять класичних вулиць-сотень на тисячу двісті дворів.

Дід не дуже багато розповів із життя цього велетенського людського ковчегу. Він ясно пам`ята тільки, що Полікарп весь час ходив і повторював, що помре. В усякому разі, в Полікарпа було таке дивовижне відчуття своєї скорої смерті, що це мало гнітюче тиснути на всіх, а не тільки на мого діда. Навіть не відчуття, а бознащо. Полікарп ходив і ходив, повторював та й повторював загадкову фразу: «І коли, коли ж це я помру?»

Помер він, проте, так. Близенько біля стіни приставлена ґвинтівка – і так близько, що моєму дідові досі гойдається в пам’яті ця неймовірна близькість двох предметів, стіни і рушниці. Та ще мотузка. Якось, самим Полікарпом, там вона кудись потягнута. І все, готова смерть Полікарпова. Читати далі

---

«І ГОЛОС МІЙ ЗМИВАЮТЬ НЕБЕСА…» (про збірку Олесі Омельченко «Високий берег»)

Опубліковано | 24 Червня, 2016 | Прокоментуй!

          Долі випускників Харківського національного університету імені Каразіна (колись — державного імені Горького, а при заснуванні — імператорського) часто стають предметом досліджень істориків науки і культури. Все-таки від 1804 року  відбулося чимало подій, що вплинули на чиїсь конкретні біографії.

Героїня моєї розповіді Олеся Омельченко навчалася в університеті у 1980-1985 роках на романо-германській філології. Але Харків для неї – друге рідне студентське місто. Читати далі

---

Віталій Квітка. Залишаючи Атлантиду (оповіді). Частина перша

Опубліковано | 15 Червня, 2016 | Прокоментуй!

Невдала подорож Синдбада

На палубі цього великого і цього разу дуже комфортного корабля стояв Синдбад, готовий до подорожі. Він подумки прощався зі своєю батьківщиною назавжди.

Посміхаючись у вуса, вже сивіючі, Синдбад міряв поглядом далеч. Але позаду залишалися невеликі пасма таких любих, але прожитих тут, у вітчизні, років. Якби його попросили сказати, який із них, закоханих у ці рідні береги, років, був кращим, він ніколи не зміг би провести вервиці такого порівняння.

І все-таки, десь на самій глибині душі, знав: його серце прагнуло саме цієї миті. Ось він, хто вздовж і вшир протнув моря й океани і про кого краще розкажуть самі леґенди у вустах напівсліпих вуличних кобзарів, тепер стоїть і очікує на найзахоплючішу у своєму житті подорож. Читати далі

---

Олександра Ковальова. Демони міст: Переклади з німецької

Опубліковано | 14 Червня, 2016 | Прокоментуй!

Ковальова О. П. Демони міст: Переклади з німецької / О. П. Ковальова. – Х.: Майдан, 2016. – 114 с.

Трагічні мотиви німецьких поетів-експресіоністів дуже близькі нам сьогодні, хоча нас відділяє від них добра сотня літ. Більшість із цих авторів прожила надто коротке життя, котре обірвала війна, але їхні пророчі пісні, їхній біль, сила їхньої поезії не загубилися у вирі часу, вони вражають нашу уяву, наповнюють наші серця скорботою та гнівом, поглиблюють наш біль.

---