Новинки

«Очима культури» № 41. «Міто-оповідь» Олександра Довженка.

Опубліковано | 1 Серпня, 2016 | Прокоментуй!

Яке значення творчого спадку Олександра Довженка в історії української культури? А в цей же час: який реальний вимір його творчих досягнень і якою мірою ці досягнення співпадають із «мітом» Довженка як «одного із найвидатніших творців світового кінематографа»? Котрі з його кінокартин оправдано можна вважати шедеврами, а котрі — це, здебільшого, плоди вимушеного компромісу з жорстокими реаліями доби, а відтак і болісні мистецькі поразки?.. В час, коли перед українцями стоїть завдання переосмислити свою культурну історію та самототожність, такі питання повинні б, в ідеалі, хвилювати не лише спеціялістів-культурологів, а й українське інтелектуальне середовище в цілому. І того ж роду питання слід ставити щодо творчості далеко не лише Довженка, та, правда, його персона й ситуація таки досить особливі…

Читати далі

---

Віталій Квітка. Fleshfiction (образки)

Опубліковано | 27 Липня, 2016 | Прокоментуй!

Кортик

Сам не знаю, навіщо я це зробив.

У мене була молода дружина. І вона дивилася на мене, дивилася на телефон – то на мене, на то телефон.

А тоді знічев`я сказала моєму батькові: «Радійте, татку, ваш син знову без задніх ніг додому приперся!» Я виймаю з-за пазухи кортик, позичений у дяді Жені, і кажу, дуже жартома: «Поклади трубку».

Я – за нею, і вона вмикає максимальну швидкість. Я біжу, і кричу слова про кохання. Плачу, рву на собі волосся і благаю її повернутися. Ноги в мене весь час заплітаються і ніяк не вдається її наздогнати. Я падаю в калюжу. І тільки зараз помічаю, що біг вулицею з простягнутим уперед кортиком у руці.

Краплі води у вигляді цілих стосів, струменями і чітко, як м’ячик у лунку в ґольфі, лягають у мою калюжу. Водні кола в ній пульсують рівномірно, утворюючи незмінні кружальця, схожі на маленькі прорвані наривчики на тілі немовляти. Я лежу і дивлюся на омріяний кортик, і тільки зараз до мене починає доходити, що між нами, напевно, усе скінчилось. Читати далі

---

Ігор Михайлин. Як Олег Чорногуз двічі хотів до моря (Нотатки до ювілею)

Опубліковано | 27 Липня, 2016 | Прокоментуй!

Можливо, він хотів до моря й більше, ніж два рази. Можливо, він хотів до моря все життя. Але розповів про своє бажання лише двічі.

Перший раз — у 1973 році.

Це був чорний для свідомого українства час. Попередній рік сьогодні в історії відомий під назвою Репресії в Україні 1972 року. Тоді були заарештовані Василь Стус, Іван та Надія Світличні, Євген Сверстюк, Леонід Плющ, Іван Дзюба (у Києві); В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Ірина та Ігор Калинці (у Львові); Анатолій Здоровий та Ігор Кравців (у Харкові). Загальне число арештованих за підрахунками різних авторів коливалося від ста до двохсот осіб. Арешти тривали й 1973 року. 19 лютого 1973 року був заарештований поет Степан Сапеляк та 24 вересня 1973 року засуджений Тернопільським судом до п’яти років позбавлення волі та трьох років заслання. Його доля з 1983 року була пов’язана з Харковом.

Російській комуністичній владі вкотре здалося, що вона остаточно приборкала українців на їхній власній землі, на своїй батьківщині. Аж раптом… Читати далі

---

Віталій Квітка. Залишаючи Атлантиду (оповіді). Частина 3. Гуртожиток №4

Опубліковано | 9 Липня, 2016 | Прокоментуй!

Частину першу читати тут, другу – тут

 Маневр

Маневровий проплив просто перед  очима. І чомусь беззвучно, як лінкор на обрії. Вони були якісь дивні і красиві. Дама, опершись на гранітне підвіконня вокзалу, в обтягнутих чорних брюках, за якими вгадувалися непомірно огромні, надприродні стегна, еротизм яких цього разу дещо пом’якшував, щоправда, чорний колір і крій брюк. І її бахур, з класичними залисинами, непомірно жвавий і водночас мовчазно простягаючий їй назустріч руку. Усмішка, яка грала на її вродливому обличчі, де очі були скриті окулярами, не змінила своїх обрисів. І тільки рух тендітної руки видав емоції. З викривленого, незугарного тіла, в якому було сховане щось приховано-квапливе, схоже на рух на негайну втечу звідси, вгадувався незадачливий коханець, який залишив навік-вічні, а скорше, на кілька рахованих еденських днів, жінку та п’ятеро дітей у гонитві за мрією. Вона була схожа на дівку. Архісексуальна, вона поводилася стримано і витончено – явно, перекладачка на англійську з провінції, яка приїхала в мегаполіс на зустріч із ще не покуштованим нею в цьому житті коханцем, із яким вона мріє прокусити-таки того досі забороненого їй, міщанці, плоду. Зараз вони стоять і думають, якими митями насолоджуватися далі. З виглядом змовника, дістає вона з сумочки рекламну газетку і її палець уже човгає в пошуках найдешевшого київського житла на добу. Читати далі

---

Віталій Квітка. Залишаючи Атлантиду (оповіді). Частина друга

Опубліковано | 25 Червня, 2016 | Прокоментуй!

Частину першу читати тут

Пам’яті Полікарпа

 

Мій дід Іван – як і я – геть не гуляв із дівчатьми.

Ніколи, і за жодних обставин його – як мені спочатку бабою Настею відповідно налаштованому думалося – бурхливої юності.

Усьому причиною був деякий містичний Полікарп.

Дід пам’ята, що Полікарп навіть якийсь час був комсорг у Великій Андрусівці. Тоді вона ще не стала наполовину морем – там були дванадцять класичних вулиць-сотень на тисячу двісті дворів.

Дід не дуже багато розповів із життя цього велетенського людського ковчегу. Він ясно пам`ята тільки, що Полікарп весь час ходив і повторював, що помре. В усякому разі, в Полікарпа було таке дивовижне відчуття своєї скорої смерті, що це мало гнітюче тиснути на всіх, а не тільки на мого діда. Навіть не відчуття, а бознащо. Полікарп ходив і ходив, повторював та й повторював загадкову фразу: «І коли, коли ж це я помру?»

Помер він, проте, так. Близенько біля стіни приставлена ґвинтівка – і так близько, що моєму дідові досі гойдається в пам’яті ця неймовірна близькість двох предметів, стіни і рушниці. Та ще мотузка. Якось, самим Полікарпом, там вона кудись потягнута. І все, готова смерть Полікарпова. Читати далі

---

«І ГОЛОС МІЙ ЗМИВАЮТЬ НЕБЕСА…» (про збірку Олесі Омельченко «Високий берег»)

Опубліковано | 24 Червня, 2016 | Прокоментуй!

          Долі випускників Харківського національного університету імені Каразіна (колись — державного імені Горького, а при заснуванні — імператорського) часто стають предметом досліджень істориків науки і культури. Все-таки від 1804 року  відбулося чимало подій, що вплинули на чиїсь конкретні біографії.

Героїня моєї розповіді Олеся Омельченко навчалася в університеті у 1980-1985 роках на романо-германській філології. Але Харків для неї – друге рідне студентське місто. Читати далі

---