Новинки

Леонід УШКАЛОВ. З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ МІСТИКИ: СКОВОРОДА І ГАМАЛІЯ

Опубліковано | 19 Червня, 2015 | Прокоментуй!

Григорій Сковорода (1722–1794) й Семен Гамалія (1743–1822) – поза всяким сумнівом, знакові постаті в історії української культури. Їх багато чого єднає. Наприклад, те, що обидва народилися на Полтавщині: Сковорода – у містечку Чорнухи Лубенського полку, а Гамалія – у містечку Китайгород Полтавського полку. Обидва вже змалечку всотали в себе питомо українську релігійність, що стала глибинною основою всього їхнього подальшого життя. Згадаймо, як улюблений учень Сковороди Михайло Ковалинський писав про свого незабутнього вчителя: Сковорода десь від семи років «був примітний схильністю до богошанування… У церкві він охоче ходив на крилас і співав надзвичайно приємно. А його улюбленим і часто повторюваним співом був ось оцей вірш Івана Дамаскина: «Троє Твоїх отроків відкинули безбожні повеління образу золотому на полі Деїри служити…» (с. 1343)^[1]. А ось що писав одному зі своїх приятелів Семен Гамалія. Я одержав від вас листа, «в якому мені впали в око слова «і Духа Твого Святого не відніми від мене». І я відразу ж згадав, хто й коли написав ці слова – Давид, після скоєного гріха. Мене змалечку навчили цих слів, і я часто в молитвах промовляв їх…», хоч і жив у гріхах (ІІ, с. 170)^[2]. Читати далі

---

«Очима культури» № 40. Аванґардна музика Леоніда Грабовського.

Опубліковано | 14 Червня, 2015 | Прокоментуй!

У недавньому інтерв’ю для російського сайту COLTA.RU леґендарний швейцарський гобоїст, Гайнц Голліґер, принагідно згадуючи свій виступ на Заґребському бієннале 1969 р., згадав також про свій зв’язок з українським композитором Леонідом Грабовським:

«Я виконав теж «Мікроструктури» киянина Леоніда Грабовського. Ми з ним ніколи не стрічалися, але його твори я грав часто… Його переслідували на батьківщині та погано знали за її межами. Він писав, мабуть, найнесусвітнішу музику, з якою я коли-небудь мав справу, найбільш аванґардну музику із того, що будь-коли творилося в СССР. А особливо для ранніх 1960-х. Пізніше він написав для мене й Урсулі [Голліґер,арфістки, дружини Гайнца — МРС] тріо «Візерунки» для гобоя, арфи й альта, а ще пізніше «Малу камерну музику № 2» для гобоя, арфи й струнних. Згодом він виїхав до Америки, і я втратив із ним контакт…» (Я вдячний Євгенові Ґромову за те, що він звернув мою увагу на цю публікацію.) Читати далі

---

Інтерв’ю з Леонідом Ушкаловим

Опубліковано | 22 Квітня, 2015 | Прокоментуй!

 

Матеріал підготували Богдан Богданов, Манана Ґлонті та Роман Коробенко

---

«Очима культури» № 39. Борис Лятошинський і українська симфонічна музика.

Опубліковано | 8 Квітня, 2015 | Прокоментуй!

Студент Бориса Лятошинського: Валентин Сильвестров, який і сам став славетним композитором, називає свого учителя «одним з найвидатніших композиторів ХХ ст.» А диригент Кирило Карабиць нещодавно заявив в інтерв’ю, що вважає Лятошинського — першим класиком української музики насправді світового рівня, натякнувши тим самим, що, попри свою величну важливість у розвитку нашої музичної культури, Микола Лисенко таки залишається творцем більш локального, не зовсім світового масштабу.

Читати далі

---

«Очима культури» № 38. Із послідовників «бойчукізму»: Галина Севрук.

Опубліковано | 5 Березня, 2015 | Прокоментуй!

Коли ретроспективно думаємо сьогодні про поняття «мистецтва українських шістдесятників», ім’я Галини Севрук, напевне, з’являється в нашій уяві (якщо воно узагалі з’являється) не серед перших і відомих його представників. У дисидентському середовищі, до якого вона була наближена, значно відоміші постаті Івана Марчука, Опанаса Заливахи або ж Богдана Сороки. Серед більш аполітичних «неформалів» (чи то пак мистецького «андерґраунду») видатнішою із перспективи сьогоднішнього дня є творчість чи то киянина Олександра Дубовика, чи львів’янина Карла Звіринського. І безперечно усі ці митці заслуговують на окреме й детальне обговорення, а то й на свої окремі телесюжети, які, можливо, мені ще вдасться здійснити колись у майбутньому. (А, звісно, є ще й спадщина офіційних соцреалістів 60-х рр., але про них сьогодні не так часто виникає бажання серйозно замислюватися й згадувати…)

Читати далі

---

Леонід УШКАЛОВ. «ПРО НАСЛІДУВАННЯ ХРИСТА» В УКРАЇНІ (ЕСКІЗ НА РІЗДВО)

Опубліковано | 7 Січня, 2015 | Прокоментуй!

У 1427 році августинець-канонік Тома Кемпійський (Томас Гемеркен; 1379/80–1471) завершив роботу над своїм славетним набожним трактатом під назвою «De imitatione Christi» («Про наслідування Христа»). А в 1473 році, невдовзі по смерті автора, трактат Кемпійця вперше побачив світ друком. І з того часу цей невеликий за обсягом твір став справжнім мегабестселером, найбільш тиражованою набожною книжкою після Біблії. Він існує ніби поза часом і простором. Кажуть, що «Imitatio» витримало не одну тисячу видань і перекладене майже сотнею мов. Цей твір має якусь надзвичайну притягальну силу. А в чому вона полягає? Відповісти на це питання досить складно. Йоган Гейзінга в книзі «Осінь середньовіччя» (1919) писав про це так: Кемпієць «не був ані богословом, ані гуманістом, ані філософом, ані поетом; власне кажучи, він не був навіть містиком; і він написав книгу, якій судилося стати духовною втіхою на цілі віки». Справді, Кемпієць не мав ані палкого громадянського темпераменту, ані домежно розкутої фантазії, він не знав нестримного пориву в метафізичні глибини… «Він, – каже Гейзінга, – скрізь шукав одного лише спокою і знайшов його in angello cum libello [у куточку з книжечкою]». Через кілька століть після Кемпійця мій улюблений мислитель Сковорода, намагаючись окреслити найглибшу суть філософії, напише в одному з листів: філософія – то не що інше, як уміння «перебувати на самоті з собою… з собою вміти вести розмову» («secum ipso morari… secum loqui posse»). Щось подібне можна сказати й про «Imitatio»: це щира некваплива розмова з самим собою про сенс усього, що коїться в тебе на душі. І ця розмова рано чи пізно стає розмовою з Богом, золотавою ліствицею Якова на темному тлі життя, словом, вона стає твоєю розрадою. Мабуть, якраз тому, – продовжував Гейзінга, – книга Кемпійця, «сповнена нехитрих роздумів про життя та смерть і призначена для скутого безнадією серця, стала книгою воістину для всіх часів». Сам її ритм годен справляти на тебе невигладне враження: «Монотонне звучання фраз, що спокійно плинуть одна за одною, і стримані асонанси робили б «Imitatio» подвійною прозою, якби не той рівномірний ритм, що викликає в уяві гомін моря в тихий дощовий вечір чи вже подих осіннього вітру… Тут тільки мир, спокій, тиха смиренна надія й утіха. «Taedet me vitae temporalis». «Земне життя мені мульке», – каже Тома. Але звернені до нас слова цієї далекої від світу людини підтримують нас у житті так, як не годні підтримати жодні інші».

А яке місце посідає трактат Кемпійця в духовному світі української людини? Поговорімо про це бодай коротко в час святкування Різдва. Читати далі

---