Новинки

«Очима культури» № 26. Геніяльний Максим Березовський.

Опубліковано | 25 Квітня, 2014 | Прокоментуй!

Життя й доля геніяльно талановитого українського композитора Максима Березовського, напевне, склалися б зовсім по-іншому в умовах збереження та повноцінного фукнціонування козацького Гетьманату. Зокрема й під пануванням династії Розумовських, пристрасних любителів та щедрих меценатів музики. Читати далі

---

«Очима культури» № 25. Невідома п’єса Юрія Косача про Дмитра Бортнянського.

Опубліковано | 24 Квітня, 2014 | Прокоментуй!

Із близько двадцяти п’єс Юрія Косача, написаних насамперед у другій половині 30-х і упродовж 40-х рр., до 2011 р. друком з’явилося усього три. Ще кілька інших мали свою скромну сценічну історію — в Галичині наприкінці 30-х та під час окупації, а згодом у театрах біжинецьких таборів на руїнах повоєнної Німеччини (у першу чергу, в театрі Володимира Блавацького).

Читати далі

---

Максим СТРІХА: «Я НІКОЛИ НЕ БОЯВСЯ ЙТИ ПРОТИ ТЕЧІЇ»

Опубліковано | 9 Квітня, 2014 | Прокоментуй!

Спрага знання, як і спрага багатства, зростає тим дужче, чим більше ми набуваємо, твердив кмітливий Лоренс Стерн. Мій співрозмовник, фізик і літератор, освітянин, політик і публіцист Максим Стріха, безперечно, значений цією шляхетною пристрастю – спрагою знання, яке для нього є найбільшим багатством. Широта ерудиції в його випадку нітрохи не суперечить ґрунтовності знань, а теоретичну підкутість гармонійно доповнює здоровий практицизм.

Інтеліґент до кінчиків нігтів Максим Стріха дуже любить слово «інтеліґентність»: схоже, інтеліґентність – це саме те, чого йому бракує в нинішній Україні, в усіх її суспільних верствах, а надто – у владних елітах. Ідеться про інтеліґентність у старому доброму значенні: інтелект, поєднаний із почуттям відповідальності не лише за себе, а за своє коло, за слабших, підлеглих, урешті-решт – за свою країну.

 

Читати далі

---

Лариса ВИРОВЕЦЬ: «НАША МІСІЯ – ГІДНО ПРОЙТИ ПРИЗНАЧЕНУ НАМ ДІЛЯНКУ ЕСТАФЕТИ»

Опубліковано | 25 Березня, 2014 | Прокоментуй!

 

ЗНАЄТЕ, як словаки, особливо словацька молодь,

зробили з угорського за мовою міста Pozsony (Пожонь)

сучасну словацьку Братиславу?

 Вони в цьому місті створювали осередки словацькомовності,

своєрідні салони, де словацькою мовою обговорювалися

найсучасніші питання, цікаві для всіх

(політика, спорт, мода, література, мистецтво тощо),

і поступово втягали городян…

Орест Ткаченко, «Шкіци»

                                                                                                                                     

                                                                                                                                     

Відповіді на запитання «що ви робите сьогодні ввечері?» можуть різнитися залежно від об’єктивного стану справ та, либонь, суб’єктивного ставлення до запитувача. Однак у кожному місяці є два вечори, щодо яких я достеменно знаю, що робитиму. Отже, двічі на місяць я йду до книгарні «Є» на зустріч Харківського Українського клубу «Апостроф».

Коли вже – всупереч усім журналістським канонам – почала з особистого, то скажу ще: 2009 року в житті моєму сталося чимало приємних подій. Ось дві з них. Перша: в самісінькому серці мого рідного Харкова, у витоку старої доброї Сумської, відкрилася українська книгарня «Є»; переважно там я тепер і вдовольняю свій книжковий голод. І друга: я познайомилася з Ларисою ВИРОВЕЦЬ, художницею і поеткою, яку віднедавна – несподівано для нас і, схоже, для неї самої – можна титулувати також і громадським діячем.

Ловлюся на тім, що мимоволі милуюсь цією жінкою. Струнка постава, легка хмарка попелястого волосся, іскристі очі, тонкі риси, тепла усмішка – і рішучі жести, динамічна, впевнена хода. Ніжний лірик – і переконливий полеміст, спроможний на вбивчу іронію. Гуманітарій, залюблений у літературу, – і блискучий організатор, уважний до найдрібніших деталей. Теоретик і практик, майстриня слова і людина дії водночас. Досить рідкісне поєднання рис, чи не так?

  Читати далі

---

Ігор МУРОМЦЕВ: «Я ЧЕСНИЙ СЛУЖАКА. УКРАЇНСЬКІЙ СПРАВІ, УКРАЇНСЬКОМУ МОВОЗНАВСТВУ СЛУЖУ ЯК МОЖУ»

Опубліковано | 10 Березня, 2014 | Прокоментуй!

Сьогоднішній мій співрозмовник – блискучий представник старої харківської мовознавчої школи, історик мови, професор кафедри української мови філологічного факультету Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна Ігор МУРОМЦЕВ (1934 р.н.).

Ігор Вікторович, ретельний науковець і знаний нонконформіст, принциповий захисник українських позицій у Харкові, є багаторічним членом Топонімічної комісії при міськраді, розробляв пропозиції з перейменування вулиць, очищення топоніміки міста від штампів совєтської доби.

Мені, як колишній студентці, давно хотілося поговорити з професором, поцікавитись, як він бачить Харків і Україну, як оцінює те культурне тло, існувати на якому нас прирікає наше сьогодення. А недавній харківський скандал із меморіальною дошкою на честь Юрія Шевельова дав зрозуміти: розмова з професором Муромцевим, особистим знайомцем Шевельова і активним захисником його пам’яті, більш ніж на часі.

Мешкає овдовілий професор із дочкою в одному з найстаріших районів Харкова – на Москалівці, неподалік Трьохсвятительської церкви. Там усе аж дихає старосвітчиною. Неасфальтовані провулки, одноповерхові будиночки, влітку – наївні жовті  соняхи біля вориння… І геть забуваєш, що ти у мегаполісі, що десь за кілька кварталів є хмарочоси в стилі high-tech і запруджені автами шосе. Читати далі

---

Микола ШАТИЛОВ: «КОЖЕН МІЙ ВІРШ – ЩОДЕННИКОВИЙ ЗАПИС…»

Опубліковано | 24 Лютого, 2014 | Прокоментуй!

Про нього кажуть: максималіст! – а він і не протестує. Сам зізнається, що живе і мислить за принципом «або – або». Його публіцистичним текстам властива зумисна загостреність, його політичній позиції – категоричність, аж до демонстративності; і при цьому перед нами – поет із ласки Божої, майстер настроєвої лірики, ювелір чуттєвої деталі. Багатогранний, непослідовний, зухвалий, відчайдушний, емоційний… нишпорю у скриньці з епітетами – але жоден не є вичерпним.

В останні роки Микола Шатилов (нар. 1939 р.) видав три помітні книжки: дві есеїстичні – «Спадок спинених годинників» (2007) і «Кляті сімдесяті…» (2011) – та одну збірку віршів, під загадковою назвою «Дана» (2009). Мені забажалося поговорити з ним про всі його контрасти, про мистецтво поєднувати непоєднуване. Виявилося, що і в нього є своя заборонена тема, – та загалом, гадаю, розмова вдалася, хоч і тривала на відстані, як і все наше знайомство. Електронна пошта не підвела: запитання – відповідь, Харків – Постолопрти… ми подаємо одне одному репліки, наче бадмінтонні воланчики, і радіємо з кожного вдалого влучання. Читати далі

---