Інтерв’ю

“Говорити людям правду — це насолода”. Розмова Ігоря Михайлина з Ганною Ткаченко

Опубліковано | березня 25, 2014 | Прокоментуй!

Ігор Михайлин. Коли і як ви відчули, що ви — письменник? Що цьому передувало? Як ви йшли до своєї першої книжки, коли вона була опублікована?

Ганна Ткаченко. Я завжди думала, що письменник — це якась особлива людина, наділена надзвичайним розумом і великими здібностями. Людина, яка думає по-іншому, людина, яка бачить інших наскрізь, їй не важко писати, не важко говорити, бо вона усе на світі знає. Чесно кажучи, я ніколи навіть не мріяла стати письменником. Якби у моїй голові й з’явилася така випадкова думка, я б не сприйняла її поважно. Я так не вважала і в 2007 році, коли була надрукована моя перша книга роману «Голгофа козацьких нащадків». Зараз багато тих, хто береться за перо і про щось пише. Інколи це зовсім несерйозні речі. Мені ж захотілося написати про моє село, де я народилася й виросла, де є найдорожчий для мого серця клаптик землі — проста сільська хата, двір, садок, город, рідна вулиця, школа й ще багато чого. А ще дуже доброзичливі люди, які ніколи не розпитували для того, щоб осудити чи позаздрити, лише порадіти, поспівчувати, обов’язково щось порадити, а то й запропонувати допомогу. І це правда, бо село багато чого вирішувало за допомогою земляків, які, здавалося, були скрізь. Написати про їхнє життя, бо вони про своє життя не мали права навіть говорити. Читати далі

---

Ігор МУРОМЦЕВ: «Я ЧЕСНИЙ СЛУЖАКА. УКРАЇНСЬКІЙ СПРАВІ, УКРАЇНСЬКОМУ МОВОЗНАВСТВУ СЛУЖУ ЯК МОЖУ»

Опубліковано | березня 10, 2014 | Прокоментуй!

Сьогоднішній мій співрозмовник – блискучий представник старої харківської мовознавчої школи, історик мови, професор кафедри української мови філологічного факультету Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна Ігор МУРОМЦЕВ (1934 р.н.).

Ігор Вікторович, ретельний науковець і знаний нонконформіст, принциповий захисник українських позицій у Харкові, є багаторічним членом Топонімічної комісії при міськраді, розробляв пропозиції з перейменування вулиць, очищення топоніміки міста від штампів совєтської доби.

Мені, як колишній студентці, давно хотілося поговорити з професором, поцікавитись, як він бачить Харків і Україну, як оцінює те культурне тло, існувати на якому нас прирікає наше сьогодення. А недавній харківський скандал із меморіальною дошкою на честь Юрія Шевельова дав зрозуміти: розмова з професором Муромцевим, особистим знайомцем Шевельова і активним захисником його пам’яті, більш ніж на часі.

Мешкає овдовілий професор із дочкою в одному з найстаріших районів Харкова – на Москалівці, неподалік Трьохсвятительської церкви. Там усе аж дихає старосвітчиною. Неасфальтовані провулки, одноповерхові будиночки, влітку – наївні жовті  соняхи біля вориння… І геть забуваєш, що ти у мегаполісі, що десь за кілька кварталів є хмарочоси в стилі high-tech і запруджені автами шосе. Читати далі

---

Микола ШАТИЛОВ: «КОЖЕН МІЙ ВІРШ – ЩОДЕННИКОВИЙ ЗАПИС…»

Опубліковано | лютого 24, 2014 | Прокоментуй!

Про нього кажуть: максималіст! – а він і не протестує. Сам зізнається, що живе і мислить за принципом «або – або». Його публіцистичним текстам властива зумисна загостреність, його політичній позиції – категоричність, аж до демонстративності; і при цьому перед нами – поет із ласки Божої, майстер настроєвої лірики, ювелір чуттєвої деталі. Багатогранний, непослідовний, зухвалий, відчайдушний, емоційний… нишпорю у скриньці з епітетами – але жоден не є вичерпним.

В останні роки Микола Шатилов (нар. 1939 р.) видав три помітні книжки: дві есеїстичні – «Спадок спинених годинників» (2007) і «Кляті сімдесяті…» (2011) – та одну збірку віршів, під загадковою назвою «Дана» (2009). Мені забажалося поговорити з ним про всі його контрасти, про мистецтво поєднувати непоєднуване. Виявилося, що і в нього є своя заборонена тема, – та загалом, гадаю, розмова вдалася, хоч і тривала на відстані, як і все наше знайомство. Електронна пошта не підвела: запитання – відповідь, Харків – Постолопрти… ми подаємо одне одному репліки, наче бадмінтонні воланчики, і радіємо з кожного вдалого влучання. Читати далі

---

Анатолій ПЕРЕРВА: «ЗАЗВУЧАЛО СЛОВО – ВТРИМАТИ Б ЙОГО…»

Опубліковано | лютого 3, 2014 | Прокоментуй!

Поета Анатолія Перерву (нар. 1949 р.) харків’янам зайвого разу відрекомендовувати не потрібно: він частий гість літературних заходів, офіційних і неофіційних. То задерикуватий, то сентиментальний, він однаково природно почувається як на вечорі лірики, так і на святі гумору. У спілкуванні з ним затираються вікові бар’єри: молодь знаходить у нього розуміння для своїх творчих експериментів, а літні жінки змахують сльозинки, коли бард Микола Воловик, друг пана Анатолія, співає «Мамине літо» – сумовитий Перервин вірш, покладений на музику.

Крім цього, пан Анатолій – плоть від плоті старого доброго літературного Харкова, один із тих, завдяки кому Спілка письменників іще зберігає своє обличчя. Та й Харківський літмузей важко уявити без цього кремезного чоловіка з добродушною лукавинкою в очах.

Анатолій Перерва – автор книжок віршів «Живіть, жита» (1978), «Голоси криниць» (1981), «Серед білого дня» (1984), «На зламі літа» (1989), «Соло: голос віщодощів» (1996), «Чистий четвер» (1999), «Полювання без ліцензії» (2003), «Невимовне» (2007), «Перевесло слова і сльози» (2009). Нині поет готує до друку нову збірку лірики – «Небесна ясність». Читати далі

---

Олександра КОВАЛЬОВА: «ПИСЬМЕННИК – ЦЕ ПЕРЕДУСІМ НЕВСИТИМЕ ЗАЦІКАВЛЕННЯ СВІТОМ»

Опубліковано | січня 14, 2014 | Прокоментуй!

Ця мініатюрна, навдивовижу скромна в поводженні жінка з тихим голосом уміє інтонувати фразу так, що її заворожено слухають великі зали. Олександра Ковальова – поетка, прозаїк і перекладач[1]; багато років викладає німецьку мову в Харківському педагогічному університеті імені Григорія Сковороди. Ім’я Сковороди в її житті невипадкове: з його благородною спокійною філософією вона відчуває глибоку спорідненість.

Слобожанка душею, своїм учителем у поезії вона незмінно називає чи не найвидатнішого слобожанського лірика ХХ століття – Василя Мисика.

В один із травневих вечорів мені випала розмова з письменницею. Говорили про вчителів і учнівство, про вершини й провалля, про Харків і українську ідентичність, про Богове й кесареве… про все на світі.

Вечір видався теплим. Розмова – також.

  Читати далі

---

Василь БОРОВИЙ: «МЕНЕ БЛАГОСЛОВИВ ДО ДРУКУ СВІДЗІНСЬКИЙ»

Опубліковано | січня 3, 2014 | Прокоментуй!

Четверте липня 2011 року запам’яталося харків’янам небувалою за кілька років зливою. Лило як в усесвітній потоп. Вода переливалася за бордюри автошляхів, і бульбашки на велетенських калюжах заповідали, що вщухне стихія не скоро. У цей непогожий вечір оселя поета Василя Борового, колишнього в’язня сталінських таборів, стала для нас рятівним прихистком, і ми, хоч і промокли до нитки, швиденько зігрілися міцною журавлинною настоянкою, по чарці якої нам піднесла статечна, розважлива господиня – пані Лідія.

Солідні ряди книжок: українська поезія, як тутешня, так і діаспорна. Підшивки журналів. Світова історія. І – філософія, якою пан Василь захопився у літньому віці. Здавалося б: присадкувата фіґура, великі руки, широке добродушне обличчя – все виказує у Василеві Боровому людину земну, яка віддає належне фактурі життя, його конкретиці. Та на цьому тлі особливо увиразнюється його зрілий потяг до абстрактного мислення, до науки мудрих узагальнень, до Монтеня і Шопенгауера.

Говоримо. Переважно в минулому часі. Про те колишнє, чого не змиє жоден дощ. Про те, що буває боляче згадувати. І пан Василь деколи уриває ниточку оповіді, махає рукою: мовляв, ось про це – не хочу, не хочу, давайте про інше… «Та й пам’ять у мене вже не та, – зітхає. – Кілька років тому потрапив під машину, розбив голову, пережив інфаркт – відтоді якось усе пішло шкереберть…»

А злива шумить і шумить за вікном. Читати далі

---