Інтерв’ю
Олена О’ЛІР: “БЕЗ МАГІЇ НЕМАЄ ПОЕЗІЇ”
Опубліковано | 2 Вересня, 2014 | Прокоментуй!
Тендітна, сором’язлива, доглибно жінотна − такою постала переді мною Олена О’Лір, коли я побачила її вперше. Трохи схожа на театрального П’єро − навіть у щирій усмішці її, у вигині вуст прочитуєш щось мимовільно сумовите; коли ж вона береться читати вірші, її негучний голос заворожує своєю мінорною мелодійністю. Що ж до самих віршів − у них і стрункість антики, і релігійний екстаз середньовіччя, і навіть несміливі любовні зізнання, висловлені без зайвої екзальтації – знову ж таки на неокласичний манір. Але це та м’якість, за якою криється хоробрість, незламна принциповість і чистота. Так у м’яких шкіряних піхвах ховається сутої сталі кинджал – кинджал, якого виймають украй неохоче, тільки в крайніх випадках, коли того вимагає справедливість і честь, коли не можна інакше.
Поетці й перекладачці, літературознавцю і критикові, учениці уславленого Ігоря Качуровського, ірландофілці й меломанці, шанувальниці старовинної музики й ретро-кіно Олені Бросаліній органічно пасує милозвучний псевдонім О’Лір. Олена є авторкою двох збірок віршів («Моя рука на узголів’ї» (1998) та «Прочанські пісні» (2006)), перекладачкою багатьох текстів культового для молоді Р. Толкіна; нарешті, саме вона була першою, хто дав український голос англосаксонському епосу «Беовульф». Читати далі
Лариса МАСЕНКО: «УКРАЇНСЬКА МОВА ЗБЕРІГАЄ ПОТУЖНУ КРЕАТИВНУ ЕНЕРГЕТИКУ»
Опубліковано | 23 Червня, 2014 | Прокоментуй!
Перед нами – мовознавець широкого профілю, чиє ім’я знають і шанують не лише студенти-філологи, а й ширші кола читачів, зацікавлених гуманітарною проблематикою. Сьогодні без Лариси Масенко важко уявити обличчя вітчизняної соціолінґвістики – науки про функціонування мов у суспільстві. Пані Лариса (між іншим, осіння ювілярка) є авторкою багатьох друкованих праць, зокрема монографічних: «Мовна ситуація Києва: День сьогоднішній та прийдешній» (2001), «Мова і суспільство: Постколоніальний вимір» (2004), «(У)мовна (У)країна» (2008), «Суржик: між мовою і язиком» (2011) та ін.
У нинішню хистку добу, коли мимоволі тягнешся до надійного і тривкого, як ніколи своєчасним видається діалог з авторитетним мовознавцем – про деструктивну політику влади і творчий потенціал української мови, про мовну стійкість і національну ідентичність у її приватному і суспільному вимірах. Читати далі
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ: «Я ЗАГЛИБЛЮВАВСЯ В ІСТОРІЮ НЕ З ПАРАДНОГО, А З ЧОРНОГО ХОДУ»
Опубліковано | 9 Травня, 2014 | Прокоментуй!
В одному зі своїх есеїв Володимир Базилевський, видатний поет, мислитель, критик і публіцист, лавреат найпочесніших українських літературних премій (Шевченківської та Кулішівської), зізнавався: «Мене постійно переслідує відчуття катастрофи. Так жити – не можна. Так жити – безум. Однак я пишу, отже, живу».
З часом цей катастрофізм у світобаченні поета подвоюється, навіть потроюється: на його глибинно особистий – шопенгауерівського штибу – песимізм, на усвідомлення індивідуальної приреченості накладається відчуття приреченості його непутящої країни і приреченості природи, що його змалку заворожувала, її наївної, беззахисної краси.
Низький больовий поріг, розвинена інтуїція плюс нахил до раціонального препарування – і маємо «людину філософську». Але Базилевський – не лише homo philosophicus, він ще й homo aenigmaticus, чоловік із загадкою. Він не схильний розбалакувати про своє особисте життя, воліє уникати надто конкретних відповідей на надто прямолінійні запитання. Його красиве й суворе обличчя ніби значене печаттю недовідомого смутку. Саме тому з такою радістю ловиш його нечасті усмішки. Читати далі
Максим СТРІХА: «Я НІКОЛИ НЕ БОЯВСЯ ЙТИ ПРОТИ ТЕЧІЇ»
Опубліковано | 9 Квітня, 2014 | Прокоментуй!
Спрага знання, як і спрага багатства, зростає тим дужче, чим більше ми набуваємо, твердив кмітливий Лоренс Стерн. Мій співрозмовник, фізик і літератор, освітянин, політик і публіцист Максим Стріха, безперечно, значений цією шляхетною пристрастю – спрагою знання, яке для нього є найбільшим багатством. Широта ерудиції в його випадку нітрохи не суперечить ґрунтовності знань, а теоретичну підкутість гармонійно доповнює здоровий практицизм.
Інтеліґент до кінчиків нігтів Максим Стріха дуже любить слово «інтеліґентність»: схоже, інтеліґентність – це саме те, чого йому бракує в нинішній Україні, в усіх її суспільних верствах, а надто – у владних елітах. Ідеться про інтеліґентність у старому доброму значенні: інтелект, поєднаний із почуттям відповідальності не лише за себе, а за своє коло, за слабших, підлеглих, урешті-решт – за свою країну.
Лариса ВИРОВЕЦЬ: «НАША МІСІЯ – ГІДНО ПРОЙТИ ПРИЗНАЧЕНУ НАМ ДІЛЯНКУ ЕСТАФЕТИ»
Опубліковано | 25 Березня, 2014 | Прокоментуй!
ЗНАЄТЕ, як словаки, особливо словацька молодь,
зробили з угорського за мовою міста Pozsony (Пожонь)
сучасну словацьку Братиславу?
Вони в цьому місті створювали осередки словацькомовності,
своєрідні салони, де словацькою мовою обговорювалися
найсучасніші питання, цікаві для всіх
(політика, спорт, мода, література, мистецтво тощо),
і поступово втягали городян…
Орест Ткаченко, «Шкіци»
Відповіді на запитання «що ви робите сьогодні ввечері?» можуть різнитися залежно від об’єктивного стану справ та, либонь, суб’єктивного ставлення до запитувача. Однак у кожному місяці є два вечори, щодо яких я достеменно знаю, що робитиму. Отже, двічі на місяць я йду до книгарні «Є» на зустріч Харківського Українського клубу «Апостроф».
Коли вже – всупереч усім журналістським канонам – почала з особистого, то скажу ще: 2009 року в житті моєму сталося чимало приємних подій. Ось дві з них. Перша: в самісінькому серці мого рідного Харкова, у витоку старої доброї Сумської, відкрилася українська книгарня «Є»; переважно там я тепер і вдовольняю свій книжковий голод. І друга: я познайомилася з Ларисою ВИРОВЕЦЬ, художницею і поеткою, яку віднедавна – несподівано для нас і, схоже, для неї самої – можна титулувати також і громадським діячем.
Ловлюся на тім, що мимоволі милуюсь цією жінкою. Струнка постава, легка хмарка попелястого волосся, іскристі очі, тонкі риси, тепла усмішка – і рішучі жести, динамічна, впевнена хода. Ніжний лірик – і переконливий полеміст, спроможний на вбивчу іронію. Гуманітарій, залюблений у літературу, – і блискучий організатор, уважний до найдрібніших деталей. Теоретик і практик, майстриня слова і людина дії водночас. Досить рідкісне поєднання рис, чи не так?
“Говорити людям правду — це насолода”. Розмова Ігоря Михайлина з Ганною Ткаченко
Опубліковано | 25 Березня, 2014 | Прокоментуй!
Ігор Михайлин. Коли і як ви відчули, що ви — письменник? Що цьому передувало? Як ви йшли до своєї першої книжки, коли вона була опублікована?
Ганна Ткаченко. Я завжди думала, що письменник — це якась особлива людина, наділена надзвичайним розумом і великими здібностями. Людина, яка думає по-іншому, людина, яка бачить інших наскрізь, їй не важко писати, не важко говорити, бо вона усе на світі знає. Чесно кажучи, я ніколи навіть не мріяла стати письменником. Якби у моїй голові й з’явилася така випадкова думка, я б не сприйняла її поважно. Я так не вважала і в 2007 році, коли була надрукована моя перша книга роману «Голгофа козацьких нащадків». Зараз багато тих, хто береться за перо і про щось пише. Інколи це зовсім несерйозні речі. Мені ж захотілося написати про моє село, де я народилася й виросла, де є найдорожчий для мого серця клаптик землі — проста сільська хата, двір, садок, город, рідна вулиця, школа й ще багато чого. А ще дуже доброзичливі люди, які ніколи не розпитували для того, щоб осудити чи позаздрити, лише порадіти, поспівчувати, обов’язково щось порадити, а то й запропонувати допомогу. І це правда, бо село багато чого вирішувало за допомогою земляків, які, здавалося, були скрізь. Написати про їхнє життя, бо вони про своє життя не мали права навіть говорити. Читати далі
Харків-61002, вул. Чернишевська, 59; (057)700-40-58; електронна адреса: kharkiv.nspu@gmail.com
Підтримка сайту: Андрій Пеляк