Інтерв’ю

Сергій ВАКУЛЕНКО: “На наших землях перспектива все ж таки за українцями”

Опубліковано | 1 Березня, 2021 | Прокоментуй!

У харківській філологічній спільноті досить довго тримала першість мовознавча школа моєї альма-матер — Національного університету імені Василя Каразіна. Здобутки іншого вишу — Національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди — тривалий час оцінювалися скромніше. Але в останні двадцять — двадцять п’ять років, коли столичні мовознавці говорять про своїх харківських колег, у першу чергу лунає ім’я Сергія ВАКУЛЕНКА (нар. 1960), доцента катедри української мови Педуніверситету, дослідника і поліглота, який, сам вивчившись у каразінців, дуже багато зробив для авторитету сковородинівців.

Дослідник києво-могилянських схоластичних рукописів, знавець мовної філософії Олександра Потебні, перекладач фундаментальної англомовної праці Юрія Шевельова, засновник українсько-польського напрямку на своєму факультеті, семасіолог, історик мови і джерелознавець, а ще блискучий промовець і ентузіаст науки, голова Харківського історико-філологічного товариства, — це все про мого нинішнього співрозмовника.

Сергій Валентинович ласкаво погодився розділити один зі своїх вечорів із Харківським Українським клубом «Апостроф» і за лаштунками розповів про…

Читати далі

---

Олександра КОВАЛЬОВА: “Події та постаті” (частина друга)

Опубліковано | 22 листопадаа, 2019 | Прокоментуй!

12-го лютого 2017 р. на письменницькому сайті харківської організації НСПУ було опубліковано першу частину літературно-критичного рукопису, де авторка зібрала статті та нариси, створені в різний час з приводу різних літературних подій та явищ. Найчастіше це відгук на вихід у світ нової книги того чи іншого автора, іноді – спроба включитися  в дискусію, яка мала більший чи менший розголос у літературному житті, ще інший варіант – намагання через спогад утримати в активному вжитку ті чи інші літературні скарби нашого краю. Сьогодні ми пропонуємо увазі читача другу частину збірки, в якій вміщено статті про І.Качуровського, В.Мисика, В.Борового, Л.Палій, А.Лозинського, І.Мироненко, І.Гургулу, А.Перерву, Н.Супруненко, О.Тараненко, О.Тільну, М.Даниленко, Л.Хворост, Ю.Максимейко, Н.Мар’єнко, О.Якименко, А.Литвиненко (Перевозник), А.Тимченко, Р.Кнодта та М.Целлера.

---

Тамара СЕВЕРНЮК: «МУЗИКА, ЯК І ПОЕЗІЯ, Є СКРІЗЬ»

Опубліковано | 4 листопадаа, 2019 | Прокоментуй!

На схилку минулого року, наприкінці листопада – на початку грудня, нам із Ларисою Вировець випало побувати на Буковині: мене запросили до участі у фестивалі імені Назарія Яремчука, який щороку проводиться у Вижниці, на малій батьківщині співака. Яремчук – постать для Чернівеччини культова; але по дорозі до Вижниці ми зупинилися в Чернівцях, і там нам поталанило зустрітися з іншою культовою постаттю України літературно-музичної – Тамарою СЕВЕРНЮК (нар. 1940). Жінкою, чиї вірші стали піснями, – і ті пісні співали зокрема Василь Зінкевич («Забудь печаль», «Море вечорове») і моя улюблена Лілія Сандулеса («Чарівне танґо»). Крім цього, на рахунку пані Тамари – понад три десятки виданих поетичних книжок.

Читати далі

---

Олександр КЛИМЕНКО: «КОЖЕН З НАС ЛЕТИТЬ У ВІЧНІСТЬ САМ»

Опубліковано | 8 Квітня, 2019 | Прокоментуй!

Мій сьогоднішній співрозмовник Олександр КЛИМЕНКО (нар. 1970) родом з Коростишева, що на Житомирщині, а мешкає і працює в Луцьку – на українсько-польському помежів’ї. І про Україну, і про Польщу чимало сказано у збірці його есеїв «Весь цей літературний джаз» (2017): я заледве дочекалася відпустки, щоб іще раз перечитати її та повиписувати цитати. Між іншим, півтора року тому саме мені випала честь бути її літературним редактором (нині з досадою вихоплюю оком декілька своїх коректурних недоглядів).

І хай славу Клименку, музикантові за освітою, принесла декілька років тому насамперед проза, видавцем якої став не абихто, а пан Михайло Слабошпицький, – мені з усієї творчості Олександра найближча саме його есеїстика. Може, тому, що я взагалі люблю нон-фікшн. А може, тому, що есеї, з яких склалася книжка, написано у 2010–2016 рр.: ці роки були творчо продуктивними й для мене, і ті питання, над якими замислювався Олександр, почасти суголосні тим, над якими міркувала і якими жила я.

Читати далі

---

Олександр ЛИСАК: «УКРАЇНА ДЛЯ МЕНЕ – НЕ ТЕРИТОРІЯ, А СТАН ДУШІ»

Опубліковано | 23 Червня, 2018 | Прокоментуй!

Мій сьогоднішній співрозмовник – воїн і поет. Як античний Тіртей, як Ольжич і Маланюк. Яким чином поєднуються в одній душі ці дві позірно несумісні іпостасі, мене цікавило ще з того осіннього дня 2016 року, коли я вперше побачила Олександра ЛИСАКА (нар. 1983) у харківському Будинку письменників і він подарував мені дві свої поетичні збірки – одну давнішу, другу свіжоспечену («Творю свій день», 2011, і «Синдром фантомного болю», 2016). Погортавши обидві книжки, я з подивом відзначила, наскільки друга, написана фактично «в окопі», сильніша за першу: це не просто творче зростання – це творчий прорив. На момент нашого знайомства «окопні» вірші Олександра гриміли на шпальтах «ЛітУкраїни», а сам автор готувався вступати до Спілки письменників, для чого й попросив у мене рекомендацію. Та щойно я її написала, як виявилося, що поета вже з тріумфом вітають як нового члена Спілки – без жодних рекомендацій.

Лисак – яскравий представник правого крила нашої культури. Його тексти – це підкреслено чоловіча поетична мова, з особливою карбованістю формулювань та категоричністю суджень, – утім, не без деякої декларативності та ухилу в публіцистику, від чого, мабуть, у громадянській ліриці вберегтися важко. Й в особистому спілкуванні він знов-таки не уникає ні рішучих тверджень, ні гострих оцінок, ні жорсткуватої подекуди іронії. Навіть після закінчення розмови довго ще пам’ятається прямий погляд цього чоловіка – молодого, але вже батька трьох дітей, уже значеного дуже непростим досвідом війни.

Такі, як він, мужніють рано. Такі, як він, надзвичайно природно і якось безстрашно беруть на себе відповідальність – за мовлене слово, за родину, за країну.  Читати далі

---

Оксана Лущевська.

Опубліковано | 13 Червня, 2018 | Прокоментуй!

Про дитячу літературу і промоцію читання в Україні і в Америці, про експерименти й традиції, про любов до книжки і про першу українську графічну повість для дітей.

Оксана Лущевська – дитяча письменниця, перекладачка, експертка у сфері дитячої літератури. Народилася в Тальному, що на Черкащині, нині живе в місті Шарлот, штат Північна Кароліна, США. Авторка 32! книжок для дітей та підлітків. Друкувалася в періодиці та антологіях, зокрема в антології авторського зарубіжжя «АЗ, два, три… дванадцять – лист у пляшці», «Червоне і чорне: Сто українських поеток ХХ сторіччя», «Мама по скайпу» та збірниках для дітей.

Навчалася в магістратурі Пенсильванського державного університету, 2016 року здобула ступінь доктора наук у галузі освіти в Університеті Джорджії (США).

Ініціаторка проекту «Крок уперед: глобалізуємось разом із українсько-англійськими книжками-картинками», що фокусується на виданні книжок-картинок у видавництві «Братське». Співзасновниця блогу про сучасну дитячу літературу «Казкарка» та «Рейтингу критика: найкращі дитячі та підліткові книжки року».

 

---