Інтерв’ю
Ігор МУРОМЦЕВ: «Я ЧЕСНИЙ СЛУЖАКА. УКРАЇНСЬКІЙ СПРАВІ, УКРАЇНСЬКОМУ МОВОЗНАВСТВУ СЛУЖУ ЯК МОЖУ»
Опубліковано | 10 Березня, 2014 | Прокоментуй!
Сьогоднішній мій співрозмовник – блискучий представник старої харківської мовознавчої школи, історик мови, професор кафедри української мови філологічного факультету Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна Ігор МУРОМЦЕВ (1934 р.н.).
Ігор Вікторович, ретельний науковець і знаний нонконформіст, принциповий захисник українських позицій у Харкові, є багаторічним членом Топонімічної комісії при міськраді, розробляв пропозиції з перейменування вулиць, очищення топоніміки міста від штампів совєтської доби.
Мені, як колишній студентці, давно хотілося поговорити з професором, поцікавитись, як він бачить Харків і Україну, як оцінює те культурне тло, існувати на якому нас прирікає наше сьогодення. А недавній харківський скандал із меморіальною дошкою на честь Юрія Шевельова дав зрозуміти: розмова з професором Муромцевим, особистим знайомцем Шевельова і активним захисником його пам’яті, більш ніж на часі.
Мешкає овдовілий професор із дочкою в одному з найстаріших районів Харкова – на Москалівці, неподалік Трьохсвятительської церкви. Там усе аж дихає старосвітчиною. Неасфальтовані провулки, одноповерхові будиночки, влітку – наївні жовті соняхи біля вориння… І геть забуваєш, що ти у мегаполісі, що десь за кілька кварталів є хмарочоси в стилі high-tech і запруджені автами шосе. Читати далі
Микола ШАТИЛОВ: «КОЖЕН МІЙ ВІРШ – ЩОДЕННИКОВИЙ ЗАПИС…»
Опубліковано | 24 Лютого, 2014 | Прокоментуй!
Про нього кажуть: максималіст! – а він і не протестує. Сам зізнається, що живе і мислить за принципом «або – або». Його публіцистичним текстам властива зумисна загостреність, його політичній позиції – категоричність, аж до демонстративності; і при цьому перед нами – поет із ласки Божої, майстер настроєвої лірики, ювелір чуттєвої деталі. Багатогранний, непослідовний, зухвалий, відчайдушний, емоційний… нишпорю у скриньці з епітетами – але жоден не є вичерпним.
В останні роки Микола Шатилов (нар. 1939 р.) видав три помітні книжки: дві есеїстичні – «Спадок спинених годинників» (2007) і «Кляті сімдесяті…» (2011) – та одну збірку віршів, під загадковою назвою «Дана» (2009). Мені забажалося поговорити з ним про всі його контрасти, про мистецтво поєднувати непоєднуване. Виявилося, що і в нього є своя заборонена тема, – та загалом, гадаю, розмова вдалася, хоч і тривала на відстані, як і все наше знайомство. Електронна пошта не підвела: запитання – відповідь, Харків – Постолопрти… ми подаємо одне одному репліки, наче бадмінтонні воланчики, і радіємо з кожного вдалого влучання. Читати далі
Анатолій ПЕРЕРВА: «ЗАЗВУЧАЛО СЛОВО – ВТРИМАТИ Б ЙОГО…»
Опубліковано | 3 Лютого, 2014 | Прокоментуй!
Поета Анатолія Перерву (нар. 1949 р.) харків’янам зайвого разу відрекомендовувати не потрібно: він частий гість літературних заходів, офіційних і неофіційних. То задерикуватий, то сентиментальний, він однаково природно почувається як на вечорі лірики, так і на святі гумору. У спілкуванні з ним затираються вікові бар’єри: молодь знаходить у нього розуміння для своїх творчих експериментів, а літні жінки змахують сльозинки, коли бард Микола Воловик, друг пана Анатолія, співає «Мамине літо» – сумовитий Перервин вірш, покладений на музику.
Крім цього, пан Анатолій – плоть від плоті старого доброго літературного Харкова, один із тих, завдяки кому Спілка письменників іще зберігає своє обличчя. Та й Харківський літмузей важко уявити без цього кремезного чоловіка з добродушною лукавинкою в очах.
Анатолій Перерва – автор книжок віршів «Живіть, жита» (1978), «Голоси криниць» (1981), «Серед білого дня» (1984), «На зламі літа» (1989), «Соло: голос віщодощів» (1996), «Чистий четвер» (1999), «Полювання без ліцензії» (2003), «Невимовне» (2007), «Перевесло слова і сльози» (2009). Нині поет готує до друку нову збірку лірики – «Небесна ясність». Читати далі
Олександра КОВАЛЬОВА: «ПИСЬМЕННИК – ЦЕ ПЕРЕДУСІМ НЕВСИТИМЕ ЗАЦІКАВЛЕННЯ СВІТОМ»
Опубліковано | 14 Січня, 2014 | Прокоментуй!
Ця мініатюрна, навдивовижу скромна в поводженні жінка з тихим голосом уміє інтонувати фразу так, що її заворожено слухають великі зали. Олександра Ковальова – поетка, прозаїк і перекладач[1]; багато років викладає німецьку мову в Харківському педагогічному університеті імені Григорія Сковороди. Ім’я Сковороди 
в її житті невипадкове: з його благородною спокійною філософією вона відчуває глибоку спорідненість.
Слобожанка душею, своїм учителем у поезії вона незмінно називає чи не найвидатнішого слобожанського лірика ХХ століття – Василя Мисика.
В один із травневих вечорів мені випала розмова з письменницею. Говорили про вчителів і учнівство, про вершини й провалля, про Харків і українську ідентичність, про Богове й кесареве… про все на світі.
Вечір видався теплим. Розмова – також.
Василь БОРОВИЙ: «МЕНЕ БЛАГОСЛОВИВ ДО ДРУКУ СВІДЗІНСЬКИЙ»
Опубліковано | 3 Січня, 2014 | Прокоментуй!
Четверте липня 2011 року запам’яталося харків’янам небувалою за кілька років зливою. Лило як в усесвітній потоп. Вода переливалася за бордюри автошляхів, і бульбашки на велетенських калюжах заповідали, що вщухне стихія не скоро. У цей непогожий вечір оселя поета Василя Борового, колишнього в’язня сталінських таборів, стала для нас рятівним прихистком, і ми, хоч і промокли до нитки, швиденько зігрілися міцною журавлинною настоянкою, по чарці якої нам піднесла статечна, розважлива господиня – пані Лідія.
Солідні ряди книжок: українська поезія, як тутешня, так і діаспорна. Підшивки журналів. Світова історія. І – філософія, якою пан Василь захопився у літньому віці. Здавалося б: присадкувата фіґура, великі руки, широке добродушне обличчя – все виказує у Василеві Боровому людину земну, яка віддає належне фактурі життя, його конкретиці. Та на цьому тлі особливо увиразнюється його зрілий потяг до абстрактного мислення, до науки мудрих узагальнень, до Монтеня і Шопенгауера.
Говоримо. Переважно в минулому часі. Про те колишнє, чого не змиє жоден дощ. Про те, що буває боляче згадувати. І пан Василь деколи уриває ниточку оповіді, махає рукою: мовляв, ось про це – не хочу, не хочу, давайте про інше… «Та й пам’ять у мене вже не та, – зітхає. – Кілька років тому потрапив під машину, розбив голову, пережив інфаркт – відтоді якось усе пішло шкереберть…»
А злива шумить і шумить за вікном. Читати далі
Володимир БРЮҐҐЕН: «ЛІТЕРАТУРА ЖИТИМЕ ЗАВЖДИ»
Опубліковано | 29 Грудня, 2013 | 1 коментар
Продовжуємо знайомити з серією інтерв’ю, узятих Люциною Хворост. Розмова з Володимиром Брюґґеном датована квітнем 2011 року.
Досвідчені літератори знають Володимира Брюґґена передовсім як критика (за твердженням Олександри Ковальової, «чи не єдиний притомний критик у Харкові»).
А є ще Брюґґен-журналіст, Брюґґен–перекладач… Усе, за що береться цей автор, значене сумлінною працею.
Я ж нещодавно відкрила для себе Брюґґена як блискучого письменника-афориста: у першій декаді ХХІ століття вийшло п’ять книжок його «Блокнотів».
«Блокноти» – це підсумований досвід однієї конкретно взятої людської душі, викладений – із властивим авторові німецьким педантизмом – у хронологічному порядку. Для читача це – надзвичайно поживна суміш глибокої філософії та перебіжних життєвих вражень, влучних спостережень і тонких дотепів. Плюс, звісно ж, віртуозний стиль, сповнений іронії та парадоксів.
Харків-61002, вул. Чернишевська, 59; (057)700-40-58; електронна адреса: kharkiv.nspu@gmail.com
Підтримка сайту: Андрій Пеляк