Літературний Харків

Леонід УШКАЛОВ. ПОТЕБНЯ І СКОВОРОДА: ЛОВИТВА НЕВЛОВНОГО ПТАХА

Опубліковано | 17 Липня, 2015 | Прокоментуй!

До 180-ої річниці від дня народження

Олександра Опанасовича Потебні

Навряд чи помилюся, коли скажу, що Олександр Потебня (1835–1891) і Григорій Сковорода (1722–1794) належать до кола найбільших українських мислителів. Принаймні їхню роль у нашій інтелектуальній традиції важко переоцінити. Мені здається, що це свого роду символічні образи нової і старої України. А чи існує між ними якийсь зв’язок? Дуже цікаве й непросте питання. Напередодні ювілею Потебні спробую на нього відповісти. Читати далі

---

Олександра Ковальова. Голос горлиці. Світлій пам’яті Майї Львович (23.04.1933-13.07.2015)

Опубліковано | 16 Липня, 2015 | Прокоментуй!

Кажуть, що під дощ горлиці віщують людські долі. А ще кажуть, що під шемріт дощу легше прокладаються стежки поміж світами, видимими і невидимими, цими і тими…

Я стою під Жихарськими соснами край Жихарського лісу, а думаю про інший ліс – Кароліщевицький, той, що в далекій Білорусі.

                            Каролищевицький ліс

                            Першим променем проріс.

                            На Лосинім серед лоз виріс лось.

                            Світлом сонячним проріс

                            Каролищевицький ліс.

                            Проснувсь.

                            І Алесь на ліс увесь:

                            – Добрай раніцы! – А десь –

                            Озивається здаля: – Хрусь-хрусь! –

                            Відгукається: – Шелесь! –

                            Добрай раніцы, Алесь!

                                   Добрай раніцы, зямля Бєларусь!

         Так писала Майя Львович про любі її серцю білоруські краєвиди, про місця, де вона проводила в молоді роки багато часу разом із своїми дорогими друзями – білоруськими поетами, котрих перекладала, творчість яких добре знала і цінувала. Перераховувати їх – то вийде довгий список, куди ввійдуть ледь не всі білоруські поети, давні і сучасні. Читати далі

---

Цей невтомний харків’янин. Пам’яті Івана Степановича Маслова

Опубліковано | 22 Червня, 2015 | Прокоментуй!

Він був російським письменником і двадцять років (1995–2015) завідував кафедрою української та світової літератури в Харківському національному педагогічному університеті імені Г. С. Сковороди. Від цього російського письменника я ніколи не чув російської мови. Він любив Україну та її народ, шанував землю, яка дала йому життя. Розумів, що українці на своїй землі потребують підтримки кожної чесної людини, і був такою чесною людиною. Читати далі

---

Леонід УШКАЛОВ. З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ МІСТИКИ: СКОВОРОДА І ГАМАЛІЯ

Опубліковано | 19 Червня, 2015 | Прокоментуй!

Григорій Сковорода (1722–1794) й Семен Гамалія (1743–1822) – поза всяким сумнівом, знакові постаті в історії української культури. Їх багато чого єднає. Наприклад, те, що обидва народилися на Полтавщині: Сковорода – у містечку Чорнухи Лубенського полку, а Гамалія – у містечку Китайгород Полтавського полку. Обидва вже змалечку всотали в себе питомо українську релігійність, що стала глибинною основою всього їхнього подальшого життя. Згадаймо, як улюблений учень Сковороди Михайло Ковалинський писав про свого незабутнього вчителя: Сковорода десь від семи років «був примітний схильністю до богошанування… У церкві він охоче ходив на крилас і співав надзвичайно приємно. А його улюбленим і часто повторюваним співом був ось оцей вірш Івана Дамаскина: «Троє Твоїх отроків відкинули безбожні повеління образу золотому на полі Деїри служити…» (с. 1343)^[1]. А ось що писав одному зі своїх приятелів Семен Гамалія. Я одержав від вас листа, «в якому мені впали в око слова «і Духа Твого Святого не відніми від мене». І я відразу ж згадав, хто й коли написав ці слова – Давид, після скоєного гріха. Мене змалечку навчили цих слів, і я часто в молитвах промовляв їх…», хоч і жив у гріхах (ІІ, с. 170)^[2]. Читати далі

---

Ігор Михайлин. Філософ з головою хлопчика. З нагоди 60-річчя від дня народження Анатолія Стожука

Опубліковано | 19 Березня, 2015 | Прокоментуй!

Не приховаю: я позичив цю назву. Так Кость Буревій назвав Валер’яна Поліщука в статті, яку опублікував у журналі «Червоний шлях» (1930, № 3-4).

Чому ця назва пасує до Анатолія Петровича Стожука?

Хочеться думати, що цього не потрібно пояснювати тим, хто його знає, чув його виступи, читав його твори.

Я вперше подумав про таке визначення колись давно, слухаючи його виступ на письменницьких зборах. Тоді виступало багато промовців, але лише Анатолій Петрович запам’ятався, бо говорив про сучасний стан літератури, літературний процес, про проблеми Спілки й нашого письменницького довкілля, але… осмислював це з певної метапозиції, піднявшись на вершину, з якої були видні, в один бік глянувши, причини, а в другий бік глянувши, наслідки; говорилося про це такими словами, що я подумав, ще тоді не знаючи гаразд його творчості, що Анатолій Петрович — поет. Потім довідався: ні, прозаїк, який пише на історичні теми. Читати далі

---

Ірина Мироненко. Прощання на вітрах розлук

Опубліковано | 2 Березня, 2015 | Прокоментуй!

Людей об’єднує пам’ять, а не сума смертей, що були до нашого народження. Нові справи і зустрічі, але й прощання не дають загубитися в часі й зневірі. Селище Ков”яги, що на Валківщині, прощалося зимового дня зі своїм земляком — письменником і громадським діячем Віктором Гаманом. Він ще 1988 року, після смерті своєї матері — солдатської вдови перетворив садибу на музей, бо сам мешкав у Києві. Журналіст за фахом, апаратник за партійною кар’єрою (скромне самовизначення – “піхотинець апарату”), він мав кабінета в одному коридорі, що й майбутній Президент України Леонід Кравчук. Збірками публіцистики стали його багаторічні щоденники “І один в ЦК воїн”, “Від обкомівських коридорів до коридорів Кабміну”, “У політиці друзів не буває”. Читати далі

---