Новинки
Лариса ВИРОВЕЦЬ: «НАША МІСІЯ – ГІДНО ПРОЙТИ ПРИЗНАЧЕНУ НАМ ДІЛЯНКУ ЕСТАФЕТИ»
Опубліковано | 25 Березня, 2014 | Прокоментуй!
ЗНАЄТЕ, як словаки, особливо словацька молодь,
зробили з угорського за мовою міста Pozsony (Пожонь)
сучасну словацьку Братиславу?
Вони в цьому місті створювали осередки словацькомовності,
своєрідні салони, де словацькою мовою обговорювалися
найсучасніші питання, цікаві для всіх
(політика, спорт, мода, література, мистецтво тощо),
і поступово втягали городян…
Орест Ткаченко, «Шкіци»
Відповіді на запитання «що ви робите сьогодні ввечері?» можуть різнитися залежно від об’єктивного стану справ та, либонь, суб’єктивного ставлення до запитувача. Однак у кожному місяці є два вечори, щодо яких я достеменно знаю, що робитиму. Отже, двічі на місяць я йду до книгарні «Є» на зустріч Харківського Українського клубу «Апостроф».
Коли вже – всупереч усім журналістським канонам – почала з особистого, то скажу ще: 2009 року в житті моєму сталося чимало приємних подій. Ось дві з них. Перша: в самісінькому серці мого рідного Харкова, у витоку старої доброї Сумської, відкрилася українська книгарня «Є»; переважно там я тепер і вдовольняю свій книжковий голод. І друга: я познайомилася з Ларисою ВИРОВЕЦЬ, художницею і поеткою, яку віднедавна – несподівано для нас і, схоже, для неї самої – можна титулувати також і громадським діячем.
Ловлюся на тім, що мимоволі милуюсь цією жінкою. Струнка постава, легка хмарка попелястого волосся, іскристі очі, тонкі риси, тепла усмішка – і рішучі жести, динамічна, впевнена хода. Ніжний лірик – і переконливий полеміст, спроможний на вбивчу іронію. Гуманітарій, залюблений у літературу, – і блискучий організатор, уважний до найдрібніших деталей. Теоретик і практик, майстриня слова і людина дії водночас. Досить рідкісне поєднання рис, чи не так?
Ігор МУРОМЦЕВ: «Я ЧЕСНИЙ СЛУЖАКА. УКРАЇНСЬКІЙ СПРАВІ, УКРАЇНСЬКОМУ МОВОЗНАВСТВУ СЛУЖУ ЯК МОЖУ»
Опубліковано | 10 Березня, 2014 | Прокоментуй!
Сьогоднішній мій співрозмовник – блискучий представник старої харківської мовознавчої школи, історик мови, професор кафедри української мови філологічного факультету Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна Ігор МУРОМЦЕВ (1934 р.н.).
Ігор Вікторович, ретельний науковець і знаний нонконформіст, принциповий захисник українських позицій у Харкові, є багаторічним членом Топонімічної комісії при міськраді, розробляв пропозиції з перейменування вулиць, очищення топоніміки міста від штампів совєтської доби.
Мені, як колишній студентці, давно хотілося поговорити з професором, поцікавитись, як він бачить Харків і Україну, як оцінює те культурне тло, існувати на якому нас прирікає наше сьогодення. А недавній харківський скандал із меморіальною дошкою на честь Юрія Шевельова дав зрозуміти: розмова з професором Муромцевим, особистим знайомцем Шевельова і активним захисником його пам’яті, більш ніж на часі.
Мешкає овдовілий професор із дочкою в одному з найстаріших районів Харкова – на Москалівці, неподалік Трьохсвятительської церкви. Там усе аж дихає старосвітчиною. Неасфальтовані провулки, одноповерхові будиночки, влітку – наївні жовті соняхи біля вориння… І геть забуваєш, що ти у мегаполісі, що десь за кілька кварталів є хмарочоси в стилі high-tech і запруджені автами шосе. Читати далі
Микола ШАТИЛОВ: «КОЖЕН МІЙ ВІРШ – ЩОДЕННИКОВИЙ ЗАПИС…»
Опубліковано | 24 Лютого, 2014 | Прокоментуй!
Про нього кажуть: максималіст! – а він і не протестує. Сам зізнається, що живе і мислить за принципом «або – або». Його публіцистичним текстам властива зумисна загостреність, його політичній позиції – категоричність, аж до демонстративності; і при цьому перед нами – поет із ласки Божої, майстер настроєвої лірики, ювелір чуттєвої деталі. Багатогранний, непослідовний, зухвалий, відчайдушний, емоційний… нишпорю у скриньці з епітетами – але жоден не є вичерпним.
В останні роки Микола Шатилов (нар. 1939 р.) видав три помітні книжки: дві есеїстичні – «Спадок спинених годинників» (2007) і «Кляті сімдесяті…» (2011) – та одну збірку віршів, під загадковою назвою «Дана» (2009). Мені забажалося поговорити з ним про всі його контрасти, про мистецтво поєднувати непоєднуване. Виявилося, що і в нього є своя заборонена тема, – та загалом, гадаю, розмова вдалася, хоч і тривала на відстані, як і все наше знайомство. Електронна пошта не підвела: запитання – відповідь, Харків – Постолопрти… ми подаємо одне одному репліки, наче бадмінтонні воланчики, і радіємо з кожного вдалого влучання. Читати далі
«БЕРЕЗІЛЬ» ТА ПРИЧИНИ ІСТЕРИКИ НАУМЕНКА
Опубліковано | 14 Лютого, 2014 | Прокоментуй!
Читачі «Літературної України», напевне, були здивовані істеричним випадом редактора журналу «Березіль» Володимира Науменка на мою адресу в числі за 16 січня 2014 року через ось ці рядки: «Півтора чи два-три літературних журнали на всю Україну таки замало. Зрозуміло, що паперові версії з різних причин відходять в історію (випадково побачив, що весь наклад одного з чисел “Березоля” складав лише кілька десятків примірників), але ж натомість не можу назвати й електронного ресурсу, де б присутній був відбір (ідеться про художні твори), провадилася робота з текстом та здійснювалася якась редакційна політика».
Чим же я так зачепив шановного редактора, який, пересмикуючи факти у кращих традиціях совка, знайшов у моїй особі ворога? – Припускаю, що саме посяганням на «його таємницю». Читати далі
Анатолій ПЕРЕРВА: «ЗАЗВУЧАЛО СЛОВО – ВТРИМАТИ Б ЙОГО…»
Опубліковано | 3 Лютого, 2014 | Прокоментуй!
Поета Анатолія Перерву (нар. 1949 р.) харків’янам зайвого разу відрекомендовувати не потрібно: він частий гість літературних заходів, офіційних і неофіційних. То задерикуватий, то сентиментальний, він однаково природно почувається як на вечорі лірики, так і на святі гумору. У спілкуванні з ним затираються вікові бар’єри: молодь знаходить у нього розуміння для своїх творчих експериментів, а літні жінки змахують сльозинки, коли бард Микола Воловик, друг пана Анатолія, співає «Мамине літо» – сумовитий Перервин вірш, покладений на музику.
Крім цього, пан Анатолій – плоть від плоті старого доброго літературного Харкова, один із тих, завдяки кому Спілка письменників іще зберігає своє обличчя. Та й Харківський літмузей важко уявити без цього кремезного чоловіка з добродушною лукавинкою в очах.
Анатолій Перерва – автор книжок віршів «Живіть, жита» (1978), «Голоси криниць» (1981), «Серед білого дня» (1984), «На зламі літа» (1989), «Соло: голос віщодощів» (1996), «Чистий четвер» (1999), «Полювання без ліцензії» (2003), «Невимовне» (2007), «Перевесло слова і сльози» (2009). Нині поет готує до друку нову збірку лірики – «Небесна ясність». Читати далі
Олександра КОВАЛЬОВА: «ПИСЬМЕННИК – ЦЕ ПЕРЕДУСІМ НЕВСИТИМЕ ЗАЦІКАВЛЕННЯ СВІТОМ»
Опубліковано | 14 Січня, 2014 | Прокоментуй!
Ця мініатюрна, навдивовижу скромна в поводженні жінка з тихим голосом уміє інтонувати фразу так, що її заворожено слухають великі зали. Олександра Ковальова – поетка, прозаїк і перекладач[1]; багато років викладає німецьку мову в Харківському педагогічному університеті імені Григорія Сковороди. Ім’я Сковороди 
в її житті невипадкове: з його благородною спокійною філософією вона відчуває глибоку спорідненість.
Слобожанка душею, своїм учителем у поезії вона незмінно називає чи не найвидатнішого слобожанського лірика ХХ століття – Василя Мисика.
В один із травневих вечорів мені випала розмова з письменницею. Говорили про вчителів і учнівство, про вершини й провалля, про Харків і українську ідентичність, про Богове й кесареве… про все на світі.
Вечір видався теплим. Розмова – також.
Харків-61002, вул. Чернишевська, 59; (057)700-40-58; електронна адреса: kharkiv.nspu@gmail.com
Підтримка сайту: Андрій Пеляк