Новинки

«БЕРЕЗІЛЬ» І ДОВКОЛА НЬОГО

Опубліковано | 24 Червня, 2013 | 1 коментар

         У Харківській письменницькій організації пройшли загальні збори, де з-поміж іншого було порушено проблему взаємин із редакцією журналу «Березіль» і подальших перспектив його існування. Зважаючи на серйозність справи та потребу узгодження низки фінансово-правових питань із керівництвом НСПУ, збори переважною більшістю голосів ухвалили відповідне рішення звернутися до Секретаріату (витяг із протоколу можна прочитати тут). Утім, очільники НСПУ наразі обирають страусину позицію. Із роздумами про журнал і довкола нього ділиться Володимир Субота, який головував на зборах. Читати далі

---

«Очима культури» № 18. Ігор Костецький про самототожність і українсько-російські взаємини.

Опубліковано | 20 Червня, 2013 | Прокоментуй!

 

Хто читав бодай деякі фраґменти із розлогої (та аж ніяк не вичерпної) добірки літературознавчої та культурософської есеїстики Ігоря Костецького, яку я запропонував українському читачеві упродовж 2007 ta 2008 рр. на сторінках журналу «Кур’єр Кривбасу», той мав нагоду перконатися у насправді подиву гідних масштабові та глибині ерудиції цього блискучого, та досі недооціненого земляками літератора й мислителя. Читати далі

---

«Очима культури» № 17. Творчість Ігоря Костецького.

Опубліковано | 4 Червня, 2013 | Прокоментуй!

На початку 90-х рр. Соломія Павличко написала в одному з есеїв: «Напередодні ХХІ віку українська літературна історіографія не помітила однієї з ключових фігур власної літератури у ХХ сторіччі…» Вона мала на увазі еміґраційного літератора Ігоря Костецького (Мерзлякова) (1913-1983). Читати далі

---

«Очима культури» № 16. Про Русь і руську спадщину.

Опубліковано | 23 Травня, 2013 | Прокоментуй!

У знаменитому есеєві «The Pov?st‘ vremennyx l?t and the Question of Truth» [«Повість временних літ» та питання правди] (1983) (есеєві, який я рекомендував би кожному, хто хоче краще зрозуміти проблеми історичної достовірності подій описаних в руських літописах) Омелян Пріцак (відомий глядачам «Очима культури» своїми дослідженнями про «Слово о полку Ігоревім») обговорив питання редакційних втручань в оновлений текст «Повісті временних літ», підготовлений  1118 р. уперше під протекторатом київського князівського двору.

Читати далі

---

«Очима культури» № 15. Походження українців (за Віктором Петровим).

Опубліковано | 9 Травня, 2013 | Прокоментуй!

Другий сезон телепередач «Очима культури» почався із погляду киненого далеко назад, у глибоке минуле праісторії українських земель. При чому технічна вимога вмістити потрібну інформацію в кількахвилинний телесюжет спонукала мене взяти за його основу дуже стислий, зате насичений змістом есей-брошуру Віктора Петрова «Пододження українського народу» (1947), сьогодні вільно доступний в Інтернеті (наприклад, на сайті «Українського Центру»). Читати далі

---

Порцеляновий бог містифікацій

Опубліковано | 28 Квітня, 2013 | Прокоментуй!

 Хочу покласти в книгу

Китичку першу з верби.

Хочу вогню чи снігу,

А не сторінки журби.

 «У глибинах нема глибин. // Я там був, а тепер на поверхні». Втрачаємо  віру, і триває це стільки, що перетворюємось на камінь. І, о диво! Приходить мить, коли розумієш: чекання не було намарним.

Прозріння буває різним – найліпше, коли думки повертаються з вирію, наче перелітні птахи. Додому тягне… «Хай живу далеко, // Хай живу не там, // Де кивав лелека // Ранішнім світам».

Чи ж храм – природа? Скоріше свідок: як були ми і відійшли, наче й не  були.

І направду – голі дівочі коліна – ознака весни. Та гормональна революція – не тотожність поезії, радше вона вислід зачаєних думок і гріховних сподівань, замріяність і спогад душі, чорна, невтолима спрага плоті.

Поет блукає у книзі царств ірреального світу, заледве доторкаючись до  грішної і такої рідної землі. «І я потроху відступаю // Від себе. І зникаю десь».

Конвульсії душі, постійні сумніви і недовіра до себе – чи ж не сплутав стежки, дно і горні височини, віру з даром, а чи з покарою. Прямостояння та ще ходіння, але таке, коли не виникає сумніву: чи не заблукав? Бо і з третіми півнями не щезає лиха година.

З роками приходить протверезіння, «Що все було сном нетривким».    Внутрішньо уярмлений дух прагне вивільнення, експлозії. І тоді піднімуться повіки душі, і рине світло до всіх її закапелків, і зробиться радісно і супокійно. І тоді стане ясно: що втрачено, а що нажито. Та тільки не всі хочуть це знати, адже краще голову в пісок чи то пак у рінь золоту.

Ми всі причетні до обезбожнення землі – і ти, і я. І ніхто нас ніколи не полічить. Тільки Господь на небесах зазирне в душу кожного і побачить…

Порожнеча – то відчай, який зникає з пробудженням душі до радості життя. Скільки триває відчай? За суб’єктивним мірками він триває безмір часу, а насправді – лише мить. І коли вона приходить, ти не знаєш, що з нею робити. А коли починаєш знати – її вже нема. Автор не бере нас на глузи, коли каже, що порожнечі нема, є її еманація у Велике Ніщо. Людський дух всесильний і всемогутній, він долає все і всіх. Лише він здатний творити дива – з людини у відчаї робити щасливого життєлюбця. Падіння, злети, падіння… Головне, знайти сили в собі звестися. «Гіганти люди, а не блазні, – // І їм тут рівного нема».

Багато загадковості, словесної ворожби, мерехтіння підсвідомого й зачаєного, наче чар буття минулих поколінь… Але все це купно зводить шатро поетової світобудови – під яким синтезуються думки, образи і почуття, котрі врешті-решт вивершують книгу до міцної застанови пошуків сенсів людського існування. І читач розуміє, що життя дається зовсім не як форма існування білкових речовин, а як вища і Божественна сутність, осягати яку і означає жити. Читати далі

---