Рецензії

Як далеко чути шепіт минулого? (Ганна Ткаченко: «У шепоті минулого», Харків. Майдан, 2020)

Опубліковано | 20 Березня, 2020 | Прокоментуй!

Ганна Ткаченко– відома сучасна українська письменниця, авторка історичних романів, повістей, оповідань.  Своєю першою книгою прози  (а саме, романом «Голгофа козацьких нащадків») Ганна Ткаченко заявила про своє бажання перегорнути перед очима молодших сучасників сторінки пекучої правди про минуле нашої Батьківщини. У цьому романі сконцентровано основні теми і проблеми, до яких вона неодноразово буде повертатися в наступних творах: революція, громадянська війна, колективізація,  голодомор, злочини сталінського режиму, друга світова війна, повоєнне життя і так до самого завершення ХХ століття.  Отже, можна стверджувати, що час зображення в прозі Ганни Ткаченко –  усе ХХ століття, а от часова перспектива прибирає різних форм в залежності від художнього завдання, яке ставить перед собою авторка. У романі «Голгофа козацьких нащадків» йдеться передусім про першу половину ХХ століття. Місце дії  – рідна авторці Чернігівщина, край, де вона народилася,  де сформувалася її картина світу,  усвідомлення своєї причетності до великого козацького роду.  До козацького роду причетні і герої її твору, за що вони в новому часі мають нести свій тяжкий хрест, як, наприклад головна героїня – зовсім юна дівчина Маня, батько якої Савелій Руденко, нащадок запорізьких козаків, потрапив під важкі жорна нової влади.

Читати далі

---

Наш осінній резидент

Опубліковано | 6 Жовтня, 2019 | Прокоментуй!

                      Вересень добіг свого кінця, а наш гість,  відомий німецький письменник Міхаель Целлер, уже повернувся додому у  свій Вупперталь, що на північному заході Німеччини.  Упродовж місяця він на запрошення українського Пен-клубу та харківської обласної адміністрації працював у Харкові як учасник проекту «Харківська літературна резиденція». Ним опікувався харківський літературний музей, а ще десятки друзів та знайомих,  яких письменник набув у Харкові за чверть віку, якщо відлік вести від 1994-го року, коли він  уперше відвідав  наше місто.

Читати далі

---

Євген Баран: Мало бачити, мало читати. Треба СЛУХАТИ

Опубліковано | 2 Травня, 2019 | Прокоментуй!

Читаючи книги Євгена Барана «Недописана книга…» та «Недописана книга частина инча…» ( два ошатних томика дуже схожих на кишенькові записнички), намагалася слухати ці книжки, щоб почути бодай якісь думки автора. Чим більше було прочитано сторінок, тим ближчим ставав для мене цей автор. Він поступово розкривався для мене не тільки, як письменник, а як людина. Ніби знайомство з Євгеном Бараном було не віртуальним чи фрагментарним, а справжнім, реальним, пізнаючи душу і характер цього незвичайного чоловіка. Найбільше в цих книжка мені сподобалася і вразила щирість Є. Барана, яка іноді межує з жорсткістю. Його сміливість у слові спонукає до наслідування, та на жаль, у мене не вистачить тієї сміливості, щоби так правдиво відкривати свої думки… Зате в мене з’явився ще один кумир у нашій українській сучасній літературі!

Юлія Ткачова

---

Михайло Слабошпицький: нові книги

Опубліковано | 2 Травня, 2019 | Прокоментуй!

Отримала від Михайла Слабошпицького книги в подарунок «Протирання дзеркал» і «Тіні в дзеркалі». Відкрила посилку і вражено заклякла! Це не просто книги – це енциклопедії людських доль. Кілька днів не наважуся взяти до рук цей поважний фоліант. Лежать на кріслі ці величезні томи серед інших книг і я боюся, що не осилю їх. Але це ж подарунок! Розкішний подарунок від самого Михайла Слабошпицького!!! Не маю права відкладати читання!
Відкриваю першу сторінку «Протирання дзеркал». Починаю читати і відразу відчуваю зрідненість з цим письмом. М.Слабошпицький пише: «Писати, щоби жити». Як же мені це близько! Продовжую читання: цікаво – не відірватися! Але перегортати кожну сторінку, то ніби збиратися на скелю. Я лізу павучком, перебираючи пальцями по книжці, щоб дістатися продовження тексту. А в грудях солодке очікування, що ж там далі написав Михайло Федотович…
Приголомшено натрапляю на цитату Фелікса Кривіна: «Із життя ідуть, як із трамваю – на твій відхід звертають увагу лише ті, кому ти поступився місцем або наступив на ногу». А я ще в 2015 році написала ось такий вірш:

Читати далі

---

О. Ковальова: «Любити все  під небом суще» (рецензія на книгу “Ольга Тільна: На житті настояні слова: Поезії. – Х.: Майдан, 2015”)

Опубліковано | 27 листопадаа, 2018 | Прокоментуй!

Гортаю нову книгу Ольги Тільної і думаю, чого я жду від неї.  Адже від нової книги давно знайомого тобі автора завжди чогось ждеш, та чи завжди знаходиш те, на що чекав? У справжнього поета неодмінно є щось незмінне, це як формула крові, хода, інтонація. В Ольги Тільної вишукуєш  лише їй притаманну прозорість слова, думки, наміру. Чи знаходиш? Практично завжди. ДНК – поняття константне, в поезії також.  Як при такому розкладі вибудовується образний ряд?  Просто чудово, від прозорості він лише виграє. Поет від чогось відштовхується, до чогось лине, на щось орієнтується.  На жаль, останнім часом дуже рідко з’являються  статті-огляди в ракурсі літературних гуртів, течій в рамках одного покоління чи порівняння репрезентантів різних поколінь в аспекті хоча б простої інвентаризації.  Статті про  нових і старих авторів здебільшого носять компліментарний характер. Я аж ніяк не проти такого роду описів творчого процесу, але шкода, що ледь не завжди потуги нашої критики зводяться саме до компліментарного аспекту. Хотілося б, якщо не критики (критиків у нас, як динозаврів,  і з цим уже нічого не поробиш!), то хоча б якоїсь спроби аналізу на рівні читацької уваги. Мабуть, у цьому руслі будуть і мої потуги.  На сьогоднішній день літературна ситуація в Харкові аж ніяк не безнадійна. Відрадно й те, що ряди «оспілчанених» авторів помітно пожвавилися представниками молодшого і зовсім молодого покоління.  Талантів стало густо, їхні пошуки і доробки  варті серйозної уваги. Читати далі

---

ЛЮДИНА ПІСЛЯ КВІТНЕВОГО СНІГОПАДУ

Опубліковано | 27 листопадаа, 2018 | Прокоментуй!

 

Олександр Бобошко іноді нагадує мені хлопчака, який у ве-

ликій книжці домальовує ріжки й капелюхи класикам, власні

строфи вписує між формулами і графіками, таблицями і схема-

ми. Сучасні поети часто мають фах і місце роботи, досить дале-

кі від послідовного вивчення різної літературознавчої мороки.

Іноді саме це приносить їм хлоп’ячу нестримність, намагання

багато чого переінакшити, написати вірша так, ніби це фарбу-

вання паркану Томом Сойєром, коли й самому хочеться долу-

читися (у нашому випадку – до гри слів, іронізмів і ліричних

відступів-втеч від міських трафаретів). Читати далі

---