Рецензії

ПЕРЕПУСТКА В ДИТИНСТВО ВІД ЛЮДМИЛИ ЖИВОЛУП

Опубліковано | 6 Грудня, 2016 | Прокоментуй!

Коли рік розлітається, як насінинки сивої кульбабки, починаєш  хапатися за світлі спогади. Що ж доброго було у 2016-му? Які новини втішали серед потоку моторошного й безнадійного? Одна з них і стала поштовхом для цієї розповіді.

          Дитяча пісня «День народження кульбаби» і серія віршів «Це вдягаємо на голівку» (про різні звичні й не дуже головні убори) принесли аж дві перемоги нашій колишній колезі й землячці Людмилі Живолуп на міжнародному літературному конкурсі романів, п’єс, кіносценаріїв, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова». Читати далі

---

“ІНШИМИ ОЧИМА”: нова книга Мар’яни Даниленко

Опубліковано | 6 листопадаа, 2016 | Прокоментуй!

У видавництві «Майдан» вийшла друга збірка Мар’яни Даниленко «Іншими очима». Щоразу, як я беруся до цієї книги, мені хочеться обійняти автора. Обійняти і тримати за плечі, щоб її біль трохи вщух.

Читати далі

---

СЛОБОДИ КРОВИНКА (до ювілею ОЛЕНИ ЗОРИЧ)

Опубліковано | 1 листопадаа, 2016 | Прокоментуй!

          Справжність поета, на мою думку, вгадується, перш за все, з того, як він резонує з часом, в якому живе. Якщо голосу бракне, коли вимагається сказати «так» чи «ні», губиться в гулі натовпу чи, навпаки, він неприродно високо береться, – то жодними зовнішніми «прибамбасами» чи ретушуванням не приховаєш фальшивого звучання. Про це подумалось, коли зайшлось про поетесу, нашу землячку Олену Зорич. Читати далі

---

«ЧОРНИЙ ЧАС» І ВЕЛИЧ ЕСКАПІЗМУ

Опубліковано | 1 листопадаа, 2016 | Прокоментуй!

«ЧОРНИЙ ЧАС» І ВЕЛИЧ ЕСКАПІЗМУ

Написати про «Повітря резервацій» Володимира Базилевського я наважилася, прочитавши в одному з чисел «Літературної України» допис п. Олександра Шугая, присвячений цій книжці, яка об’єднала вірші 2011–2012 рр. Статтю п. Шугая редакція супроводила заохоченням до дискусії – і я піймалася на цей манок, хоча й не почуваюся «фаховим літературознавцем чи критиком». Взагалі «фаховий літератор», як на моє вухо, звучить трохи пафосно і мимоволі самоіронічно, майже як «фаховий філософ». Література – не тільки і не стільки ремесло, скільки спосіб життя, і ця солодко-гірка істина пронизує чи не всю творчість Володимира Базилевського – поета-мислителя, причому мислителя вельми багатогранного, нешаблонного, незрідка парадоксального й геть непередбачуваного. Читати далі

---

ВЛОВИТИ НЕВЛОВНЕ (Роздуми над новими книгами ОЛЕКСІЯ КОВАЛЕВСЬКОГО)

Опубліковано | 24 Жовтня, 2016 | 1 коментар

Для  мене  Олексій Ковалевський – один із найцікавіших сучасних поетів Слобожанщини. Наперед хочу застерегти, що мої роздуми про дві його нові книги – це не літературознавча розвідка, не аналіз вимогливого критика, а враження читача, до того ж враження безпосередні – в процесі читання.  Ось так, як я ці книги читаю, так і складаються враження.

Відстань між роками видання цих книг зовсім мала, всього два роки.  Поетична книга («Сон гетьмана») видана українською мовою: «Майдан», 2014 р.. Літературний щоденник  («После  Майдана») видано російською мовою: «Факт», 2016р.

Вірші О.Ковалевського мені чомусь завжди нагадували Є. Плужника. Чим? Десь проривалася плужниківська напружено-трагічна інтонація, якась невимовна зболеність тонкої, ранимої душі. Обірваність окремих рядків. Драматична заякореність образу в глибинах української ментальності. Може, тут варто говорити і про якісь регіональні нюанси, і не лише на рівні слова, а й на рівні всієї картини світу. Ці два, в принципі дуже різні поети,  родом із краю крейдяного мовчання – східної білогірської Слобожанщини. Уся топоніміка тут як алюзія на крейдяно-камінне дно океану вічності (Білолуцьк, Біловодськ, Білокуракіне, Старобільськ)… Читати далі

---

Ольга Тараненко. Нотатки після прочитання книжки Ростислава Мельникова «Апокрифи степу»

Опубліковано | 25 Вересня, 2016 | Прокоментуй!

Одразу зізнаюсь, без вельми влучної праці художнього редактора  (Назар Гайдучик) та власне художника  (Уляни Мельникової), а також верстальниці (макетування) Тетяни Омельченко, мабуть би, і наполовину не осягнула цих текстів. Це вони налагодили на сприйняття не апокрифів (неканонічних релігійно-біблійних подань), а власне степу, де слово апокрифи, звісно ж, вжите в переносному значенні і є лише моментом, що спонукає до налаштування на власний степ автора, до його мандрівки як Адама в цьому світі. І все збулось. З кольору обкладинки, малюнків, де чільний елемент – автентика образів-символів: прутик (стебельце чи домоткані фрагменти полотна, а десь – пір’їнка),  пташка, млини, човники, глечики, жінка-ірлиця, людина, що нагадує ляльку-мотанку, тощо.

Тому зовсім не дивуєшся першому віршику,  яким розпочинається мандрівка автора у власний степ душі, що веде шляхом від народження до смерти. Віршику-лічилці:  Згіркне на денці// тиша дзвінка// осінь розкреслить// на мапи міста// і за вікном// промайне пілігрим// скаже ворожка//хто// стане// ним. І чи не одразу  відзначаєш про себе і останній вірш книги – зміст. Так, зміст сприймається саме так – віршем… Величезним мезастихом, адже  складений не з назв творів, а з виділених автором рядків із середини  віршових текстів.

Така подача книги, що писалась, збиралась не менше, ніж два десятки років, налаштовує на досить-таки незвичне читання – точно не узвичаєне сприйняття. Десь після першого дощу я зрозуміла, що годі шукати якоїсь поживи для розуміння авторського ставлення до глобальних і не дуже проблем, до актуальних нині тем, до пошуків автором світобудови і своєї дотичності до світу. Це все є. Але не таке, до чого звик.

Отож вийшло так, що я (читач) погодилась піти з автором у його мандрівку. Ось так мені і уявлялось: подорожній іде та й іде собі. А дорозі, а степу ( простору),  та й часу – нема кінця і краю. Ти йдеш, а думки снуються. Які думки?  А неважливо які,  і неважливо чи кому вони потрібні, чи кому вони цікаві? Вони приходять і відходять, а ти прошкуєш далі. Коли людина говорить на незрозумілій тобі мові, то спочатку тобі цікаво вслухатися до звучання  слів, ти слідкуєш за жестами, мімікою, тембром голосу. І врешті починаєш вгадувати те, про що думає той, хто тебе веде далі.  Читати далі

---